Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Луспеника Д.Д., Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 4 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 27 квітня 2016 року,

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з серпня 1986 року він працював на посаді лікаря-хірурга Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області, яка є комунальним закладом районної ради. Після призначення його у червні 2006 року заступником головного лікаря цієї лікарні, 0,5 ставки лікаря-хірурга ургентного хірургічного відділення займав за сумісництвом.

1 січня 2013 року він приступив до виконання обов'язків головного лікаря Здолбунівського районного центру первинної медичної допомоги, працюючи за сумісництвом на 0,5 ставки лікаря-хірурга ургентного хірургічного відділення Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області.

9 січня 2015 року його повідомлено про наступне звільнення з посади за сумісництвом та на підставі наказу головного лікаря Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області ОСОБА_5 від 12 березня 2015 року звільнено з роботи.

Вказане звільнення з роботи позивач вважав незаконним, оскільки йому в день звільнення не видано копію наказу про звільнення, не проведено виплату всіх належних йому сум; в наказі зазначено про звільнення у зв'язку з прийняттям на посаду постійного працівника, хоча трудовий договір про прийняття його на посаду за сумісництвом оформлений як безстроковий.

Також зазначав, що Здолбунівська центральна районна лікарня Рівненської області є комунальним закладом Здолбунівської районної ради, тому неправомірно застосований при звільненні п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій від 28 червня 1993 року № 43 (z0076-93) . Крім того, протягом десяти днів з дати його звільнення "постійний" працівник до роботи хірургом Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області не приступив, що свідчить про звільнення його з роботи з особистих мотивів.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_4, уточнивши позовні вимоги, просив суд: поновити його на посаді лікаря-хірурга ургентного хірургічного відділення Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області; стягнути з Здолбунівської центральної районної лікарні Рівненської області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 13 березня 2015 року та 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Здолбунівського районного суду Рівненської області від 21 квітня 2015 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Здолбунівську центральну районну лікарню Рівненської області.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 4 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 27 квітня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи скарги цих висновків не спростовують.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшли до правильного висновку про те, що звільнення позивача з роботи за сумісництвом у зв'язку із прийняттям іншого працівника, який не є сумісником, проведено відповідачем з дотриманням визначеного законом порядку відповідно до норм трудового законодавства.

Звільнення сумісників у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, провадиться відповідно до ст. 7 КЗпП України, яка встановлює, що для деяких категорій працівників за певних умов можуть застосовуватися додаткові, крім передбачених у ст. 37 і 41 цього Кодексу, підстави для припинення трудового договору.

Робота за сумісництвом регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій" (245-93-п) та Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43 (z0076-93) , яким визначені додаткові підстави для звільнення з роботи за сумісництвом.

Пунктом 8 зазначеного Положення передбачено, що звільнення з роботи за сумісництвом проводиться, зокрема, з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником.

Ці нормативно-правові акти регулюють питання роботи на умовах сумісництва в установах, організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів, отже, їх дія поширюється на комунальні заклади, утворені органом місцевого самоврядування, та комунальні установи, організації, що фінансуються з бюджету.

Статтею 43-1 КЗпП України передбачено, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди органу первинної профспілкової організації допускається у випадку звільнення з суміщувальної роботи у зв'язку з прийняттям на роботу іншого працівника, який не є сумісником, а також у зв'язку з обмеженням на роботу за сумісництвом, передбаченим законодавством.

Доводи касаційної скарги про те, що Здолбунівськацентральна районна лікарня Рівненської області не є державним закладом та відповідно до спірних правовідносин не підлягають застосуванню положення п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій є безпідставними, оскільки спростовуються висновками судів та зводяться до їх переоцінки.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Ураховуючи викладене та положення ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу і залишити судові рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Здолбунівського районного суду Рівненської області від 4 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 27 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.