Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О., суддів: Завгородньої І.М., Ситнік О.М., Маляренка А.В., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_10, на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 30 березня 2016 року,

У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки.

Посилався на те, що 23 березня 2007 року він позичив ОСОБА_7 32 500 доларів США з терміном повернення не пізніше 23 лютого 2008 року, про що між ними був укладений договір позики. 23 березня 2007 року між позивачем і ОСОБА_8 укладений договір поруки, згідно з яким останній поручився за виконання ОСОБА_7 зобов'язань з повернення позивачеві боргу за договором позики від 23 березня 2007 року. Крім того, на забезпечення виконання ОСОБА_7 зобов'язань за договором позики від 23 березня 2007 року, між позивачем та ОСОБА_9 укладений іпотечний договір про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким остання передала позивачеві в іпотеку належну їй двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Однак ОСОБА_7 порушив умови договору позики, позичені кошти не повертає.

22 вересня 2010 року позивач звернувся до ОСОБА_7 з письмовою вимогою про усунення порушень із зазначенням стислого змісту порушених зобов'язань та вимогою про його виконання у 30-денний строк з попередженням про можливе звернення стягнення на предмет іпотеки.

У зв'язку з невиконанням позичальником вимоги позивача, 27 жовтня 2010 року на договорі позики був вчинений виконавчий напис нотаріуса про стягнення з ОСОБА_7 позичених коштів у сумі, еквівалентній 32 500 доларам США. Але визначена виконавчим написом сума коштів боржником позивачеві не повернута.

07 травня 2013 року позивач знову вжив заходи позасудового врегулювання спору, надіславши через представника ОСОБА_7 та ОСОБА_9 письмові вимоги про усунення порушення зобов'язань з повернення боргу протягом 30-денного строку і попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позивач просив стягнути з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 проценти за користування позикою у розмірі 15 709 доларів США та неустойку у розмірі 781 500 грн. На рахунок погашення заборгованості у розмірі 32 500 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 30 березня 2016 року, позовні вимоги задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_7, ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 гривневий еквівалент процентів за користування позикою у період з 27 жовтня 2010 року по 05 лютого 2015 року у розмірі 11 534 доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день вирішення справи 16 квітня 2015 року на рівні 2 178,3027 грн за 100 доларів США становило 251 245 грн 43 коп., 3 % річних за період з 27 жовтня 2010 року по 05 лютого 2015 року у розмірі 4 175,00 доларів США, що за курсом НБУ на 16 квітня 2015 року на рівні 2 178,3027 грн за 100 доларів США становило 90 945 грн 15 коп., неустойку за період з 27 жовтня 2010 року по 05 лютого 2015 року у розмірі 781 500 грн, а всього - 1 123 690 грн 58 коп. На рахунок задоволення вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_7 за договором позики від 23 березня 2007 року щодо сплати процентів за користування позикою, трьох процентів річних та неустойки за період з 27 жовтня 2010 року по 05 лютого 2015 року на загальну суму 1 123 690 грн 58 коп. та щодо повернення позичених коштів у розмірі 32 500 доларів США згідно з виконавчим написом приватного нотаріуса Харківського нотаріального округу ОСОБА_11 від 27 жовтня 2010 року № 3829 звернено стягнення на предмет іпотеки - належну ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1 - із застосуванням визначеної ст. 38 Закону України "Про іпотеку" процедури продажу шляхом надання іпотекодержателю ОСОБА_6 права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцю на власний розсуд за ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна на момент продажу. Надано іпотекодержателю ОСОБА_6 права пред'являти правовстановлюючі документи на предмет іпотеки, усно та письмово звертатися, подавати, одержувати і підписувати необхідні довідки та документи, заяви (у тому числі стосовно сімейного стану іпотекодавця ОСОБА_9), до КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації", Державної міграційної служби України, Державної реєстраційної служби України та інших державних органів, установ, підприємств, організацій з питань отримання витягів та інших документів, довідок про склад сім'ї, а також вчиняти всі інші дії, пов'язані з виконанням цих питань. Виселено ОСОБА_9 з іпотечного майна - квартири АДРЕСА_1. Передано предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - в управління ОСОБА_6 на період до її реалізації. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_7 - ОСОБА_10, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, вивчивши матеріали цивільної справи та дослідивши доводи касаційної скарги, вважає, що касаційна скарга має бути задоволена частково.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права.

Судами порушені норми процесуального права.

Судами встановлено, що 23 березня 2007 року ОСОБА_12 позичив ОСОБА_7 32 500 доларів США з терміном повернення не пізніше 23 лютого 2008 року, про що між ними був укладений договір позики. 23 березня 2007 року між позивачем і ОСОБА_8 укладений договір поруки, згідно з яким останній поручився за виконання ОСОБА_7 зобов'язань з повернення позивачеві боргу за договором позики від 23 березня 2007 року. Крім того, на забезпечення виконання ОСОБА_7 зобов'язань за договором позики від 23 березня 2007 року між позивачем та ОСОБА_9 був укладений іпотечний договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким остання передала позивачеві в іпотеку належну їй двокімнатну квартиру АДРЕСА_1. Однак ОСОБА_7 порушив умови договору позики, позичені кошти не повертає.

У зв'язку з невиконанням позичальником вимоги позивача, 27 жовтня 2010 року на договорі позики був вчинений виконавчий напис нотаріуса про стягнення з ОСОБА_7 позичених коштів у сумі, еквівалентній 32 500 доларам США.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що позичальник порушив умови виконання договору позики та кошти не повернув.

Однак, задовольняючи позов суди не врахували наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Жовтневого районного суду м. Харкова від 18 грудня 2014 року відкрито провадження у справі (а. с. 31).

Відповідно до супровідного листа ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було направлено копію ухвали про відкриття провадження та другому адресату позовну заяву з додатками (а. с. 32). Вказані документи ОСОБА_7 не отримано та повернулися до суду з відміткою "за закінченням терміну зберігання" (а. с. 39)

В подальшому судові повістки, надіслані на адресу ОСОБА_7, у судові засідання також поверталися до суду з відміткою "за закінченням терміну зберігання".

Відповідно до ч. 1 ст. 158 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається у судовому засіданні з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі.

У статтях 74- 76 ЦПК України врегульовано порядок вручення судових повісток. У ч. 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку.

Тобто, належним повідомленням особи, яка бере участь у справі, є розписка про отримання судової повістки.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 ЦПК України особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов'язані подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться - до початку розгляду справи по суті.

Суд першої інстанції, ухвалюючи заочне рішення без належного повідомлення відповідача ОСОБА_7, позбавив останнього подати заперечення на позовну заяву та докази на підтвердження своїх заперечень, що призвело до поверхового розгляду справи та передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом

Зокрема, у пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Проте нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульовано із застосуванням слова "лише" (аналог "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави для твердження про те, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі позовна давність судом не застосовується.

Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин і аналізуючи норми розділу V ЦК України (435-15) "Строки та терміни. Позовна давність" у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми частини третьої статті 267 ЦК України як на загальну, так і на спеціальну позовну давність.

Отже, без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Така правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16.

Отже, не можна вважати, що суд першої інстанції дотримався вимог щодо належного повідомлення заявника про час та місце розгляду справи відповідно до вимог ст. ст. 74, 76 ЦПК України (1618-15) , чим, окрім іншого, порушено і вимоги ст. 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя, що призвело до неможливості подати відповідачем своїх заперечень та заяви про застосування наслідків спливу строку позовної давності, оскільки про застосування наслідків спливу строку позовної давності відповідачем було заявлено в апеляційній скарзі.

Відповідно до частини першої статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-2307цс15.

Суд першої інстанції на порушення ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, порушив норми матеріального та процесуального права, не встановив фактичних обставин, а апеляційний суд позбавлений права скасувати рішення суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд, тому рішення судів першої й апеляційної інстанцій мають бути скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 333, 342, 345, 349 ЦПК України (1618-15) , колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_10 - задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 16 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 30 березня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.