Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Євтушенко О.І., Ізмайлової Т.Л., Карпенко С.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом Київського обласного центру зайнятості до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про відшкодування шкоди, завданої установі, працівником під час виконання посадових обов'язків,

за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року,

У травні 2015 року Київський обласний центр зайнятості звернувся до суду з позовомдо ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, про відшкодування шкоди, завданої установі, працівником під час виконання посадових обов'язків.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що ОСОБА_4 із 2001 року по 2014 рік обіймав посаду директора Київського обласного центру зайнятості. В період роботи на вказаній посаді відповідач видав наказ про звільнення з роботи за п. 1 ст. 40 КЗпП України головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг із працевлаштування Славутицького міського центру зайнятості ОСОБА_7

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року визнано незаконними дії Київського обласного центру зайнятості щодо звільнення ОСОБА_7 із займаної посади, а також визнано незаконним наказ № 69-к від 27 січня 2012 року в частині її звільнення, поновлено ОСОБА_7 на посаді головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг Славутицького МЦЗ та зобов'язано нарахувати та виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу із 30 січня 2012 року по день поновлення на роботі. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 8 000 грн. скасовано, та прийнято в цій частині нову постанову, якою у задоволенні її вимог про стягнення моральної шкоди відмовлено. В решті постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року залишено без змін.

На підставі зазначених рішень ОСОБА_7 було нараховано та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 75 036,44 грн який складає завдану обласному центру зайнятості матеріальну шкоду, спричинену відповідачем в результаті незаконного звільнення ОСОБА_7 Посилаючись на п. 8 ч. 1 ст. 134, ст. 237 КЗпП України, які передбачають повну матеріальну відповідальність службової особи, винної у незаконному звільненні працівника, просив стягнути із відповідача на користь Київського обласного центру зайнятості завдану шкоду у розмірі 75 036,44 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено, стягнуто із ОСОБА_4 на користь Київського обласного центру зайнятості завдану шкоду в розмірі 75 036 грн 44 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку із цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив ізтого, що Київський обласний центр зайнятості не є належним позивачем у справі, оскільки ОСОБА_4 не перебував із позивачем у трудових відносинах, бо був призначений на посаду директора наказом Міністерства праці та соціальної політики України. Крім того, Київський обласний центр зайнятості фінансується за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Скасовуючи рішення районного суду, апеляційний суд виходив із того, що в результаті незаконного звільнення ОСОБА_7 директором Київського обласного центру зайнятості ОСОБА_4, остання була судом поновлена на роботі і їй виплачено грошові кошти за час вимушеного прогулу, що є матеріальною шкодою, а відтак, відповідач зобов'язаний відшкодувати дану шкоду відповідно до вимог п. 8 ст. 134 та ст. 237 КЗпП України в розмірі 75 036,44 грн.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом,що напідставі наказу Міністерства праці та соціальної політики України № 4-к від 10 січня 2001 року відповідач ОСОБА_4 звільнений з посади Керівника служби Міністра праці та соціальної політики України у порядку переведення на іншу роботу (п. 5 ст. 36 КЗпП України) та цим же наказом призначений директором Київського обласного центру зайнятості з 10 січня 2001 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису.

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 239/0/6-11 від 14 листопада 2011 року (на виконання наказу Державного центру зайнятості № 176 від 22 вересня 2011 року) з метою оптимізації структури та чисельності Славутицького міського центру зайнятості та затвердженого штатного розпису від 9 листопада 2011 року наказано провести реорганізацію у Славутицькому міському центрі зайнятості та скоротити чисельність штатних працівників з дотриманням процедури звільнення у зв'язку із скороченням.

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 69-к від 27 січня 2012 року ОСОБА_7 - головний спеціаліст відділу надання соціальних послуг із працевлаштування Славутицького міського центру зайнятості була звільнена у зв'язку із реорганізацією та скороченням чисельності працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України (т.1 а. с. 121).

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року за позовом ОСОБА_7 визнано незаконними дії Київського обласного центру зайнятості щодо звільнення ОСОБА_7 з посади головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг з працевлаштування за п. 1 ст. 40 КЗпП України, визнано незаконним наказ про її звільнення № 69-к від 27 січня 2012 року, поновлено ОСОБА_7 на займаній посаді та зобов'язано Славутицький міський центр зайнятості нарахувати та виплатити ОСОБА_7 середній заробіток за час вимушеного прогулу із 30 січня 2012 року по день поновлення на роботі (т. 1 а. с. 4-6). Рішення окружного адміністративного суду у вказаній частині залишене без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргами Київського обласного центру зайнятості та Славутицького МЦЗ.

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 444-к від 31 жовтня 2014 року ОСОБА_7 поновлено на посаді головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг Славутицького міського центру зайнятості, який провів виплату ОСОБА_7 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме у листопаді 2014 року було нараховано 26 060,56 грн. та у грудні 2014 року нараховано 48 975,88 грн., а всього нараховано 75 036,44 грн, виплачено 57 599,20 грн за виключенням обов'язкових платежів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що у зв'язку із поновленням на роботі ОСОБА_8 було виплачено 57 599,20 грн, зокрема у листопаді 2014 року 19 919,91 грн, у грудні 2014 року - 37 679,29 грн. Однак, дана сума була виплачена за вирахуванням податків і обов'язкових платежів, що підтверджується наданими Київським обласним центром документами. Зокрема у листопаді 2014 року було нараховано 26 060,56 грн та у грудні 2014 року нараховано 48 975,88 грн, а всього нараховано 75 036,44 грн, виплачено 57 599,20 грн, за виключенням обов'язкових платежів.

Наказом Міністерства соціальної політики України за № 37кс від 31 березня 2014 року відповідача ОСОБА_4 було звільнено з посади директора Київського обласного центру зайнятості у зв'язку із виходом на пенсію. Того ж дня 31 березня 2014 року ОСОБА_4 видав наказ про припинення виконання обов'язків директора Київського обласного центру зайнятості за власним бажанням.

Відповідно до п. п. 5 п. 3 Положення про Київський обласний центр зайнятості, затвердженому 11 лютого 2011 року Державним центром зайнятості як виконавчим органом дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, саме на Київський обласний центр зайнятості покладається обов'язок здійснення оперативного розпорядження фінансовими ресурсами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Отже обласний центр наділений відповідними повноваженнями в тому числі щодо повернення таких коштів, які неправомірно виплачені чи виплатою яких завдано збитків.

Відповідно до ст. 132 КЗпП України передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Відповідно до ч. 8 ст. 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, в тому числі у випадках, коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Статтею 237 КЗпП України передбачено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення па роботі.

Згідно з п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) № 0 від 11 листопада 1992 року (з подальшими змінами) при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, виконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст. 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь- якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" № 14 від 29 грудня 1992 року (v0014700-92) (з подальшими змінами), застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Статтею 60 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. 212 ЦПК України), дійшов до правильного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки відповідач обіймав посаду директора Київського обласного центру зайнятості, що у свою чергу свідчить про те, що він перебував у трудових відносинах із позивачем, виконував обов'язки директора обласного центру зайнятості, керував його діяльністю і роботою підлеглих, видавав відповідні накази щодо внутрішньої діяльності обласного центру, звільняв і приймав на роботу працівників центру, бухгалтерією обласного центру йому нараховувалася та виплачувалася заробітна плата за виконану роботу, тощо.

Крім того, в результаті незаконного звільнення директором Київського обласного центру зайнятості ОСОБА_4 ОСОБА_7. остання була судом поновлена на роботі і їй виплачено грошові кошти за час вимушеного прогулу, що є матеріальною шкодою, а відтак суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач зобов'язаний відшкодувати дану шкоду відповідно до вимог п. 8 ст. 134 та ст. 237 КЗпП України в розмірі 75 036,44 грн.

Разом з цим, відповідно до ч. 3 ст. 233 КЗпП України річний строк позовної давності для відшкодування шкоди, завданої працівником, не пропущено, оскільки незаконність звільнення ОСОБА_8 встановлено постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року і постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року, а позивач звернувся до суду у травні 2015 року.

Таким чином, перевіривши матеріали справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відхилення касаційної скарги та залишення без змін рішення апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року.

Доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись ст. ст. 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.