Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О., суддів: Демяносова М.В., Парінової І.К., Леванчука А.О., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа: ОСОБА_8, про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, розподіл майна, визнання права власності, усунення перешкод в користуванні майном, за касаційними скаргами ОСОБА_7 та ОСОБА_6 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 14 січня 2016 року,

У червні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, розподіл майна, визнання права власності, усунення перешкод у користуванні майном.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 25 листопада 2015 року позов ОСОБА_6 задоволено частково.

Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 10 червня 2007 року по 7 червня 2013 року.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на Ѕ частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3

Визнано за ОСОБА_7 право власності на Ѕ частини житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3

Зобов'язано ОСОБА_7 усунути ОСОБА_6 перешкоди у користуванні житловим будинком, який розташовано за адресою: АДРЕСА_3, шляхом надання дублікатів ключів від вхідних дверей будинку та прибудинкової огорожі.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 14 січня 2016 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 листопада 2015року скасовано в частині позовних вимог про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю та в частині визнання права власності на Ѕ частини земельної ділянки, ухвалено в цій частині нове рішення.

Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 31 грудня 2003 року по 7 червня 2013 року.

Визнано за ОСОБА_6 право власності на Ѕ частини земельної ділянки загальною площею 529 кв. м, яка розташована в АДРЕСА_3.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов задовольнити повністю, в інших частинах судові рішення залишити без змін, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_7 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга ОСОБА_9 підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_6 - відхиленню, з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом встановлено, що у вересні 2003 року позивач познайомився з відповідачкою та з кінця 2003 року вони проживали однією сім'єю як чоловік і дружина без державної реєстрації шлюбу за адресою: АДРЕСА_1.

Як вбачається з матеріалів перевірки Вінницьким міським відділом УМВС України у Вінницькій області письмового звернення № 18460, ОСОБА_7, звертаючись 9 червня 2013 року до ВМВ із заявою про вчинене кримінальне правопорушення ОСОБА_6, зазначала наступне: "Прошу Вас прийняти міри до мого цивільного чоловіка, який сьогодні близько 20:00 год. за адресою: АДРЕСА_1 погрожував мені фізичною розправою та який постійно змушує мене переписати на нього будинок, офіційним власником якого є я. Раніше з даного приводу не зверталася. Цивільний чоловік - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1" (т. 3, а. с. 159).

Надаючи пояснення 9 червня 2013 року оперуповноваженому ОСОБА_11, ОСОБА_7 зазначила наступне: "Дійсно проживаю за вищевказаною адресою зі своїм чоловіком (цивільним) ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та моєю дочкою - ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_2. Так, дійсно я разом зі своїм цивільним чоловіком проживаю близько 9 років разом. Він то живе у нас, то ні…" (т. 3, а. с. 161, 162).

Звертаючись 9 червня 2013 року до ВМВ із заявою про вчинене кримінальне правопорушення, ОСОБА_6 повідомляв наступне: "Прошу Вас прийняти міри до моєї дружини, яка без моєї згоди, самовільно замінила замки в будинку АДРЕСА_2 (т. 3, а. с. 155).

Надаючи пояснення 9 червня 2013 року старшому лейтенанту міліції Ящуку М.М., ОСОБА_6 зазначав що: "Дійсно проживаю за вищевказаною адресою разом з дружиною ОСОБА_7 на протязі 9 років" (т. 3, а. с. 157).

Висновком про результати звернення від 14 червня 2013 року, складеним ДІМ СДІМ Вінницького МВ УМВС України у Вінницькій області лейтенантом міліції Глембоцьким А.М., встановлено, що ОСОБА_6 проживає за адресою: АДРЕСА_3. Протягом останніх дев'яти років проживав у цивільному шлюбі з ОСОБА_7, але останнім часом їхні стосунки значно погіршилися, та на даний час протягом останнього місяця вони спільно не проживають. В даний час, офіційно розривають стосунки та готують позов до суду про поділ спільного нажитого майна… Під час спільного проживання ними було збудовано будинок за адресою: АДРЕСА_3, де вони спільно проживали. Даний будинок згідно зі свідоцтвом про право власності належить ОСОБА_7 на праві приватної власності (т. 3, а. с. 151).

Аналогічні пояснення надано ОСОБА_7 та її дочкоюОСОБА_12 16 травня 2012 року майору міліції Льовкіну В.В. (том. 1, а. с. 62, 63).

З довідки-характеристики, виданої ОСОБА_6 головою СТ "Калина" ОСОБА_16, вбачається, що останній з 2008 року по 7 червня 2013 року мешкав разом з дружиною ОСОБА_7 та її неповнолітньою дочкою ОСОБА_7 в житловому садовому будинку за адресою: АДРЕСА_3 За період проживання скарг на поведінку ОСОБА_6 в побуті не надходило. ОСОБА_6 з 2007 року брав активну особисту участь у заходах кооперативу "Калина" (т. 2, а. с. 35).

Рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 5 жовтня 2015 року встановлено факт припинення шлюбних відносин між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 з 16 травня 2003 року.

Задовольняючи позовні вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що належними та допустимими доказами позивачем доведений факт проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

При цьому суд першої інстанції зазначив, що земельна ділянка придбана ОСОБА_7 5 березня 2007 року, коли позивач перебував у шлюбі з ОСОБА_8, в тому в силу вимог ст. 74 СК України земельна ділянка не може вважатися спільним сумісним майном, а належить ОСОБА_7 на праві приватної власності. Однак, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6 про визнання за ним право власності на Ѕ частини спірного будинку, суд першої інстанції виходив з того, що сторони на час будівництва проживали однією сім'єю та вели спільне господарство.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог щодо встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання за ОСОБА_6 право на Ѕ частини земельної ділянки, суд апеляційний інстанції зазначив, що сторони проживали однією сім'єю як чоловік та жінка без реєстрації шлюбу з 31 грудня 2003 року, оскільки вказане підтверджується показами свідків, а рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 5 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили, встановлено, що шлюбні відносини між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 фактично припинені з 16 травня 2003 року.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне.

Згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року № 6-97цс11, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Проте суди першої та апеляційної інстанцій на вказане уваги не звернули та залишили поза увагою те, що на час придбання ОСОБА_7 земельної ділянки ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8, який було розірвано рішенням Вінницького районного суду Вінницької області від 30 травня 2007 року

Згідно зі ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 4 ст. 60 ЦПК України визначено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Із роз'яснень, викладених у п. п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) вбачається, що вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.

Такий правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові № 6-66цс13 від 18 березня 2013 року, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Проте суди на викладене уваги не звернули та в порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 315 ЦПК України зазначені вище вимоги закону не врахували, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, дійшовши передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився частково й апеляційний суд, не визначився з характером спірних правовідносин, не встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, не дав належної оцінки наданим сторонами доказам, у їх сукупності, дійшов помилкового висновку про перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах з веденням спільного господарства, побуту та бюджету, тобто однією сім'єю без перебування у шлюбі між собою або будь-якому іншому шлюбі та інших позовних вимог які є похідними.

Крім того, ОСОБА_7, заперечуючи проти спільного проживання, ведення спільного господарства та наявності спільного майна, зазначала, що сторони ніколи не перебували у фактичних шлюбних відносинах, ОСОБА_6 перебував у зареєстрованому шлюбі до 14 березня 2008 року, на придбання вказаної земельної ділянки та будівництво будинку вона витратила власні кошти, надавши суду докази (а. с. 89-97 т. 1).

Разом із тим суд першої інстанції, як і апеляційний суд, дослідивши надані ОСОБА_7 докази, не надав їм жодної правової оцінки.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 вказує на те, що котел електричний "Protherm" вартістю 8 100 грн та котел газовий "Vailand" вартістю 15 000 грн придбані за його власні кошти, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Проте вказані доводи касаційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки суди, дослідивши всі наявні у матеріалах справи докази, обґрунтовано виходили з того, що це майно є елементом системи опалення будинку, тобто є його невід'ємною частиною.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити.

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 25 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 14 січня 2016 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.