Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О., суддів: Демяносова М.В., Маляренка А.В., Парінової І.К., Ступак О.В., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про стягнення суми боргу за договором позики, за касаційними скаргами ОСОБА_8 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом про стягнення суми боргу за договором позики.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року, позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_6 суму боргу у розмірі 4 000 грн.

Стягнуто із ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 суму боргу у розмірі 1 415 653 грн 68 коп., з яких: сума основного боргу за договором позики - 1 010 000 грн, 3 % річних від простроченої суми боргу - 131 383 грн 68 коп., інфляційні витрати - 254 270 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року ОСОБА_8 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та надіслати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касаційна скарга на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року підлягає відхиленню з таких підстав.

Судом встановлено, що 6 листопада 2008 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_8, було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 200 000 грн. Строк повернення грошей у договорі визначено до 20 листопада 2011 року.

20 березня 2009 року між ОСОБА_6 і ОСОБА_8 було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав ОСОБА_8 грошові кошти у розмірі 270 000 грн. Строк повернення грошей до 20 березня 2010 року.

8 червня 2010 року між ОСОБА_10 і ОСОБА_11, було укладено договір позики, згідно з яким він передав ОСОБА_11 грошові кошти у розмірі 570 000 грн. Строк повернення грошей до 1 січня 2011 року.

Цього ж дня між ОСОБА_6 та ОСОБА_10 було укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого ОСОБА_10 передав ОСОБА_6 належне йому право вимоги боргових зобов'язань ОСОБА_8 за борговою розпискою від 8 червня 2010 року.

Також 8 червня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір поруки, відповідно до якого останній поручається перед ОСОБА_6 за виконання ОСОБА_8 зобов'язань у сумі 4 000 грн, що виникають із договорів позики від 6 листопада 2008 року, 20 березня 2009 pоку та від 8 червня 2010 року.

5 жовтня 2011 року ОСОБА_8 на виконання договорів позики від 6 листопада 2008 pоку, 20 березня 2009 pоку та від 8 червня 2010 pоку повернув позивачу суму боргу в розмірі 10 000 грн.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. ст. 526, 527, 530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в термін, передбачений договором, одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається, боржник не звільняється від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання, якщо інше не встановлено договором чи законом; якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_6, суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, керуючись нормами ст. ст. 1046, 1047, 1048, 1051, 625 ЦК України, дійшли правильного висновку про доведеність позовних вимог щодо стягнення грошових коштів за договорами позики, що були укладені сторонами. При цьому судом було враховано заяву ОСОБА_8 про застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення грошових коштів за договорами позики та правильно зазначено, що 5 жовтня 2011 року сплачено частину боргу у розмірі 10 000 грн, чим перервано строк позовної давності.

Крім того, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_7 несе відповідальність за прострочення зобов'язань ОСОБА_8 у сумі 4 000 грн, оскільки у п. 3.1 договору поруки сторони визначили розмір відповідальності поручителя.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку, що судами правильно встановлено та належно перевірено обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків судів не спростовують.

Разом з тиму касаційній скарзі на ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року ОСОБА_8 просить суд касаційної інстанції скасувати вказане судове рішення, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_8 на ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року підлягає задоволенню з огляду на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 7 грудня 2015 року подання Жовтневого відділу державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції задоволено.

Тимчасово обмежено ОСОБА_8 право виїзду за межі України без вилучення паспортного документа до виконання ним своїх обов'язків.

Не погодившись із вищезазначеною ухвалою суду першої інстанції, 24 грудня 2015 року ОСОБА_8 оскаржив її до апеляційного суду Запорізької області.

У січні 2016 року від ОСОБА_8 надійшла заява про відкликання апеляційної скарги.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 7 грудня 2015 року повернуто апелянту на підставі ст. 300 ЦПК України.

Проте з такими висновками судді апеляційного суду погодитись не можна, оскільки вони не відповідають вимогам процесуального закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 300 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи в апеляційному суді.

Проте у порушення норм процесуального права апеляційний суд належним чином не перевірив дійсність намірів ОСОБА_8 про відкликання апеляційної скарги, не викликав у судове засідання заявника чи його представника для підтвердження такої відмови та не витребував у заявника письмового підтвердження заяви.

Також, вирішуючи питання про повернення апеляційної скарги, апеляційний суд не виконав обов'язків, передбачених положеннями ст. 10 ЦПК України та не роз'яснив ОСОБА_8 процесуальних наслідків такої заяви до її прийняття.

Таким чином, апеляційним судом допущено порушення норм процесуального права, що призвело до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі і відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 342 ЦПК України є підставою для її скасування і направлення справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 3 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 29 жовтня 2015 року залишити без змін.

Касаційну скаргу ОСОБА_8 на ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 16 січня 2016 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.