Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України про стягнення суми невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року,

У вересні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що з 11 травня 2002 року він працював на посаді тимчасово виконуючого обов'язки головного бухгалтера Кримської філії державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України (далі - ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України). З березня 2014 року відповідачем припинено фінансування Кримської філії, у тому числі працівникам припинено виплату заробітної плати.

Позивач зазначав про те, що 25 квітня 2014 року у зв'язку із порушенням відповідачем законодавства про працю, а саме невиплати заробітної плати, він подав заяву про звільнення за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України, яка була задоволена та на підставі наказу від 25 квітня 2014 року його було звільнено, проте при звільненні не проведено розрахунок, грошові кошти йому у день звільнення виплачені не були.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3. просив стягнути з ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на його користь: заробітну плату за квітень 2014 року у розмірі 3 109 грн 09 коп.; винагороду за вислугу років у розмірі 310 грн 91 коп.; компенсацію за невикористані відпустки у розмірі 13 079 грн 40 коп.; вихідну допомогу у розмірі 15 659 грн 76 коп.; заборгованість по заробітній платі на 1 квітня 2014 року у розмірі 3 244 грн 82 коп.; а усього у розмірі 35 403 грн 98 коп. Крім того, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 квітня 2014 року по день ухвалення рішення судом у справі, сума на день подання позовну у розмірі 59 220 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 8 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто з ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_3: заборгованість по виплаті заробітної плати за березень-квітень 2014 року у розмірі 35 403 грн 98 коп., що вказана з відрахуванням податків та обов'язкових платежів; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 квітня 2014 року по 8 грудня 2015 року у розмірі 72 720 грн, а всього 108 123 грн 98 коп. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року рішення районного суду у частині вирішення позову ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Отже, судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення заборгованості по заробітній платіне оскаржуються, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами ст. 355 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не проведено з позивачем належні розрахунки при його звільненні у строки, передбачені вимогами законодавства, та відповідач не довів, що вказане порушення мало місце не з його вини, тому стягнув на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення позову ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відмовляючи в задоволенні цих вимог, виходив із того, що невиплата заробітної плати виникла внаслідок обставин непереборної сили через тимчасову окупацію території України в Криму, тобто немає вини. У силу спеціальних законодавчих актів, які підлягають застосуванню до правовідносин між працівником та роботодавцем на території Автономної Республіки Крим, відповідач не несе юридичної відповідальності, у тому числі у вигляді виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зазначені висновки апеляційного суду відповідають фактичним обставинам справи, установленим відповідно до вимог процесуального закону, наданим сторонами доказам дана належна правова оцінка (ст. 212 ЦПК України), а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Судом установлено, що наказом ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України від 11 травня 2002 року ОСОБА_3 призначено на посаду тимчасово виконуючого обов'язки головного бухгалтера Кримської філії ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України.

25 квітня 2014 року наказом ДП "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України звільнено ОСОБА_3 з посади за власним бажанням згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України.

Відповідно до розрахункового листка за квітень 2014 року, належними до виплати позивачеві при звільненні були наступні суми: заробітна плата у розмірі 3 109 грн 09 коп.; винагорода за вислугу років у розмірі 310 грн 91 коп.; компенсація за невикористані відпустки у розмірі 13 079 грн 40 коп.; вихідна допомога у розмірі 15 659 грн 76 коп.; заборгованість по заробітній станом на 1 квітня 2014 року у розмірі 3 244 грн 82 коп., а всього 35 403 грн 98 коп.

Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, за положеннями ст. 117 КЗпП України обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Згідно зі ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з КЗпП України (322-08) та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України ця норма права кореспондується з вищевказаною статтею КЗпП України (322-08) щодо застосування ЦК України (435-15) до врегулювання відносин, зокрема, до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами.

З огляду на неврегульованість трудовим законодавством відносин з приводу відшкодування майнової (моральної) шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на ці відносини.

Враховуючи позовні вимоги у даній справі, зокрема, вимоги щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, що регулюються главою 82 ЦК України (435-15) , застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови що остання не могла її передбачити або передбачила але не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.

Апеляційний суд вірно послався на Закон України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" (1636-18) та Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (1207-18) , як на підставу для відмови в позові через відсутність винних дій відповідача щодо несвоєчасної виплати позивачеві сум, належних йому при звільненні. Зокрема, у ст. 12.10 Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України" (1636-18) законодавець звільнив від юридичної відповідальності за невиплату або за затримку виплати заробітної плати працівникам, передбаченим законодавством України, якщо така невиплата (затримка) виникла внаслідок тимчасової окупації (обставин непереборної сили).

У зв'язку з наведеним колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що несвоєчасна виплата позивачеві сум, передбачених при звільненні, не пов'язана з виною роботодавця, тому положення ст. 117 КЗпП України застосуванню не підлягають.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відхилити.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 17 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.