Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дем'яносова М.В.,

суддів: Іваненко Ю.Г., Леванчука А.О.,

Маляренка А.В., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в свої інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2016 року,

У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, в якому просило виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в свої інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_5, із квартири АДРЕСА_1, на яку рішенням суду звернуто стягнення у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що 25 вересня 2007 року року між Закритим акціонерним товариством "ПриватБанк" (далі - ЗАТ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, відповідно до якого останній отримав кредит у сумі 38 400 доларів США, строком до 26 вересня 2032 року, зі сплатою 12 % за користування кредитними коштами. Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов'язань за вказаним договором сторони уклали договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_3 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 48,9 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 що належить йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 25 вересня 2007 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Орловим О.А. за реєстраційним № 3522. Банк виконав всі умови підписаного договору, а відповідач на порушення умов договору не сплачує коштів за кредитом та процентами, які він повинен сплачувати щомісяця, у результаті чого станом на 24 березня 2012 року утворилася заборгованість у розмірі 78 811,07 доларів США, що еквівалентно 629 361 грн 56 коп., із яких: заборгованість за кредитом - 38 881,82 доларів США; заборгованість за процентами за користування кредитом - 20 907,40 доларів США; заборгованість із комісії за користування кредитом - 3 035,81 доларів США; пеня за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 15 986,04 доларів США. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2013 року, яке набрало законної сили 21 серпня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки - вищевказану кватиру відповідача. Після направлення відповідачам вимоги щодо виселення протягом одного місяця, відповідачами не було виконано цих вимог, у зв'язку з чим позивач просив виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у зазначеній квартирі, що є предметом іпотеки.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте оскаржувані судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального права не відповідають.

Відмовляючи в задоволенні указаного позову, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог, оскільки під час розгляду справи не знайшов підтвердження той факт, що відповідач ОСОБА_3 проживає у вищевказаній квартирі, яка є предметом іпотеки; вимоги щодо інших осіб, які проживають у квартирі, є неконкретизованими; виселення ОСОБА_4 із дитиною з іпотечного майна є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень із фондів житла для тимчасового проживання (ч. 4 ст. 109 ЖК УРСР), але позивач не зазначив житло для тимчасового проживання, яке повинно бути надано особам одночасно з виселенням із квартири.

При цьому суд дійшов висновків, що ОСОБА_3 втратив житлову квартиру № 17 у будинку 14 на пл. Леніна у м. Новомосковську Дніпропетровської області внаслідок звернення стягнення на житлове приміщення, що була придбана ним за рахунок отриманого кредиту у банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного приміщення; ОСОБА_4 разом із малолітньою дитиною втратили житло внаслідок звернення стягнення на житлове приміщення, що було придбано ОСОБА_3 за рахунок отриманого кредиту у банку.

Разом із тим на спростування доводів представника відповідача суд зазначив, що Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд погодився із висновками суду про відмову в задоволенні позову з тих підстав, що відповідач ОСОБА_3 не проживає у вказаній квартирі, яка була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, тому відсутні передбачені законом підстави для виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого тимчасового житла.

Доводи апеляційної скарги про можливість виселення ОСОБА_4 із малолітньою дитиною ОСОБА_5 без надання їм іншого житлового приміщення апеляційний суд вважав такими, що не знаходять свого підтвердження, оскільки спростовуються вимогами ч. 4 ст. 109 ЖК УРСР.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Завданням цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).

Статтею 55 Конституції України установлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Аналогічні положення містяться у ч. 1 ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Відповідно до роз'яснень, які містяться у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ч. ч. 1 та 2 ст. 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

За змістом ч. 3 ст. 109 цього Кодексу громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечено іпотекою відповідного житлового приміщення.

Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, за змістом ст. ст. 39, 40 Закону України "Про іпотеку" таст. 109 ЖК УРСР особам, яківиселяються ізжилого будинку(жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягненняна предмет іпотеки, надається іншепостійне житлоу тому разі, коли іпотечне житлобуло придбане неза рахунок кредиту, забезпеченого іпотекоюцього житла. Постійне жилеприміщення, щонадається особі, яку виселяють, повиннобути зазначено врішенні суду.

Як виняток, допускаєтьсявиселення громадянбез надання іншогопостійного жилогоприміщення призверненні стягненняна предмет іпотеки, якщо іпотечне майнобуло придбано зарахунок кредиту, повернення якогозабезпечене іпотекоювідповідного жилогоприміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР). У такому випадкувиселення здійснюєтьсявідповідно доч. 4 ст. 109 та ст. 1322 ЖК УРСР.

Разом із тим, враховуючи, що 07 червня 2014 року набув чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , дія якого поширюється на правовідносини сторін, у зв'язку з чим не підлягає виконанню рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, не підлягає виконанню й рішення в частині виселення на час дії цього Закону.

Однак вищевказаних положень норм матеріального права суд не врахував, чим порушив норми процесуального права, на порушення вимог ст. ст. 212- 215, 303, 315 ЦПК України у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.