Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

Мазур Л.М., Завгородньої І.М., Коротуна В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання договору дарування частково недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року,

У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, який уточнив в ході розгляду справи, та остаточно просив визнати недійсним договір дарування частини квартири, укладений 05 квітня 2011 між ним, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Джуринською Л. В., зареєстрований в реєстрі за № 1003, в частині дарування ним ОСОБА_5 1/3 частини квартири АДРЕСА_1

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_4 посилався на те, що 04 червня 1993 року він уклав шлюб з ОСОБА_6 та проживав з нею однією сім'єю у квартирі АДРЕСА_1, яку він отримав у 1997 році, як науково-педагогічний працівник Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут" (далі - НТУУ "КПІ").

Відповідно до розпорядження Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації № 32756 від 22 вересня 2004 року вищезазначена квартира була приватизована в рівних частинах на нього, його дружину - ОСОБА_6 та відповідача - доньку ОСОБА_6, після чого їм було видано свідоцтво про право власності на житло, яке зареєстровано в Київському міському бюро технічної інвентаризації 12 жовтня 2004 року.

Позивач зазначав, що починаючи з грудня 2005 року він з дружиною потребували утримання та допомоги по господарству, оскільки були людьми похилого віку та тяжко хворіли, у зв'язку із чим, перебуваючи у стані сильного душевного хвилювання за своє здоров'я та майбутнє життя, а також потребуючи допомоги в утриманні та догляді, вони з дружиною домовилися про спільну передачу відповідачу належних їм 2/3 частини спірної квартири в обмін на здійснення нею допомоги по їхньому утриманню, догляду та лікуванню.

ОСОБА_4 вказував, що 05 квітня 2011 вони уклали договір дарування частини квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, відповідно до умов якого передали у власність відповідачу належні їм 2/3 частини спірної квартири, а відповідач сумлінно виконувала взяті на себе зобов'язання, допомагала йому з дружиною в побуті, піклувалася про свою матір, регулярно відвідувала її в лікарнях, разом з ним оплачувала рахунки на проведення різних операцій, проте після смерті ОСОБА_6 у липні 2014 року відповідач перестала допомагати та утримувати його, посилаючись на те, що всю допомогу вона вже надала своїй матері, а свою частину вищезазначеної квартири він подарував їй без будь-яких умов, та на підставі вільного волевиявлення.

Посилаючись на те, що при даруванні належної йому частини квартири він мав на меті укладення договору довічного утримання та при цьому неправильно сприймав істотні умови оспорюваного договору, які вплинули на його волевиявлення, а також зазначаючи, що після укладення оспорюваного договору він продовжував проживати у спірній квартирі, самостійно несе витрати по оплаті житлово-комунальних послуг та утриманню прибудинкової території за квартиру, а відповідач, хоча й зареєстрована у спірній квартирі, проте проживає разом зі своїм чоловіком у іншому місці, у зв'язку із чим ОСОБА_4 просив задовольнити позов.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 09 серпня 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір дарування частини квартири, укладений 05 квітня 2011 року між ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Джуринською Л.В., зареєстрований в реєстрі за № 1003, в частині дарування ОСОБА_4 ОСОБА_5 1/3 частини квартири АДРЕСА_1

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_5 задоволено, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 09 серпня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у позові.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та заперечення на неї представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно із ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахував вік позивача, потребу в догляді та допомозі, наявність спірного житла як єдиного, продовження проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування та відсутність фактичної передачі частини спірної квартири відповідачу, дійшовши висновку, що при укладенні оспорюваного договору позивачем мала місце помилка, а саме неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинули на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст.ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі, застосувавши норми матеріального права, які їх регулюють, виходив із відсутності доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 не мав наміру безоплатно передавати відповідачу право власності на свою частку у квартирі, оскільки відповідно до довідок НТУУ "КПІ" він працював на посаді директора Центру міжнародної освіти, професора кафедри електронних приладів та пристроїв факультету електроніки НТУУ "КПІ" з посадовим окладом 12 457 грн, за період з січня по грудень 2011 року йому було нараховано заробітну плату в розмірі 178 678 грн 37 коп. (а. с. 83, 103, т. 1), а відповідно до довідки Правобережного об'єднаного УПФУ в м. Києві від 26 квітня 2016 року № 586 позивач отримує пенсію за віком науковим працівникам та за період з січня по грудень 2011 року йому було нараховано 86 921 грн 06 коп. (а. с. 104, т. 1), в той час як відповідно до довідки товариства з обмеженою відповідальністю "Реал Девелопмент" заробітна плата ОСОБА_5 за період з січня по червень 2011 року склала 6 000 грн 89 коп., тобто на час укладання оспорюваного договору доходи ОСОБА_5 були не співмірними із доходами ОСОБА_4, у зв'язку із чим суд дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність посилання позивача на те, що він потребував від ОСОБА_5 матеріальної допомоги та укладав договір з метою довічного утримання; при цьому судом вмотивовано враховано, що у власності позивача також було й інше нерухоме майно, а його право на проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування було закріплено у п. 8 цього договору і сплата ним житлово-комунальних послуг не свідчить про наявність помилки при укладені договору, оскільки він оплачував такі послуги по факту споживання.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні апеляційним судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.