2а-603/11/2170 Про визнання нечинним розпорядження голови районної державної адміністрації "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва" та скасування державного акту на право власності на землю - 08.06.2017 Прийняття

провівши попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31.03.2011 р. та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2015 р. у справі № 2а-603/11/2170 за позовом ОСОБА_4 до Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області, ОСОБА_5, третя особа Відділ Держкомзему у Білозерському районі Херсонської області про визнання нечинним розпорядження та скасування державного акту на право власності на землю, -

Позивач звернувся з позовом в якому просив:

- визнати нечинним розпорядження голови Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області від 12.10.2009 р. № 904 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва" стосовно ОСОБА_5,

- скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0665 га від 20.07.2010 р., виданий ОСОБА_5.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що при винесенні оскаржуваного розпорядження відповідачем-1 не взято до уваги те, що він не підписував акт встановлення зовнішніх меж в натурі від 29.06.2009 р., акт узгодження та відновлення зовнішніх меж від 16.03.2010 р., а тому райдержадміністрація не мала права затверджувати своїм розпорядженням проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 та не мала права видавати державний акт на право власності на земельну ділянку до узгодження протиріч стосовно суміжної межі та підписання відповідного акту.

Постановою Херсонського окружного адміністративного суду від 31.03.2011р. в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2015р. постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31.03.2011 р. скасовано та прийнято нове рішення яким провадження у справі відносно вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про скасування державного акту на право власності на земельну ділянку, площею 0,0665 га. від 20 липня 2010 року виданий ОСОБА_5 - закрито. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 про визнання нечинним розпорядження Білозерської районної державної адміністрації № 904 від 12 жовтня 2009 року - відмовлено повністю.

На постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31.03.2011р. та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 05.06.2015 р. надійшла касаційна скарга ОСОБА_4, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, ставиться питання про їх скасування та прийняття нового рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Білозерської районної державної адміністрації Херсонської області від 12.10.2009 р. № 904 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 площею 0,0665 га для ведення індивідуального садівництва із земель державної власності на території Садівської сільської ради.

20.07.2010 р. видано державний акт на право власності на земельну ділянку, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державний актів на право власності на землю за НОМЕР_1.

Відповідно до п.7 ч.1 ст. 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань: використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля. Згідно п.2 ч.1 ст. 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація, зокрема: розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Положеннями ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 17 Земельного кодексу України (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить: а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель; в) координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; г) підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом; д) підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст; е) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; є) координація діяльності державних органів земельних ресурсів; ж) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до п.12 ст.17 Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Частиною 3 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.

Відповідно до ч.ч.6, 7 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Статтею 50 Закону України "Про землеустрій" визначено, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п.9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 677 (677-2004-п) , проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини. Погоджений проект відведення земельної ділянки підлягає державній експертизі, яка проводиться органом земельних ресурсів відповідно до законодавства (п.10 Порядку). Після одержання позитивного висновку державної експертизи проект відведення земельної ділянки розглядається сільською, селищною, міською радою, районною, Київською та Севастопольською міською держадміністрацією, затверджується ними або в установленому порядку подається до інших органів, до повноважень яких належить надання у користування або передача у власність земельних ділянок.

Пунктом 9 ст. 118 Земельного кодексу України передбачено, що районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Як було вірно встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_5 було отримано позитивні висновки від всіх органів, з якими необхідно погоджувати проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва, та погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Отже при наявності погодженого проекту землеустрою районна державна адміністрація зобов'язана прийняти рішення про затвердження проекту землеустрою, оскільки це є обов'язком, а не правом районної державної адміністрації.

А оскільки проект землеустрою був погоджений, відповідач-1 правомірно виніс розпорядження № 904 від 12.10.2009 р. "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення індивідуального садівництва".

Посилання скаржника на те, що ОСОБА_5 повинна була погодити з ним акт встановлення зовнішніх меж, оскільки він є землекористувачем, є необґрунтованим, оскільки у ОСОБА_4 відсутні будь-які документи, що підтверджують право користування ним земельною ділянкою, яка є суміжною із земельною ділянкою ОСОБА_5

Так пунктом 9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок визначено коло суб'єктів, з якими необхідно погоджувати проект відведення земельної ділянки у власність.

Відповідно до ч.2 ст. 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з вимогами ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті. Право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: а) цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою; б) свідоцтвом про право на спадщину. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою. Право оренди земельної ділянки посвідчується договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Твердження позивача про те, що він є фактичним землекористувачем, суд також вважає безпідставними, оскільки такого визначення взагалі не існує. Землекористувачем є особа, яка користується землею, наданою їй у встановленому законом порядку, і право якої на користування землею підтверджено державним актом або договором оренди.

Водночас, колегія суддів погоджується з судом апеляційної інстанції щодо закриття провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку площею 0,0665 га від 20.07.2010 р., виданий ОСОБА_5, враховуючи наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції"' наведено у ст. 3 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень і нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як вбачається із адміністративного позову, однією з вимог позивача є визнання недійсним державного акту про право власності на земельну ділянку.

Суд, звертає увагу позивача на те, що в адміністративному суді оскаржуються виключно рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень.

За змістом статті 126 Земельного кодексу України, статті 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" видача державного акт здійснюється з метою посвідчення державної реєстрації права власності на землю, яке вже виникло.

Враховуючи, що державний акт на право власності на земельну ділянку не є рішенням суб'єкта владних повноважень, а є документом, який посвідчує право власності на земельну ділянку відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України, тому суд виходить з того, що державний акт про право власності на земельну ділянку не породжує правовідносини, що можуть бути предметом адміністративного спору.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди розглядають виключно спори, які виникають між учасниками певних правовідносин. Виходячи з наведеного, відсутність правовідносин виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Відтак, суд не повинен розглядати справу в тому разі, якщо пред'явлені позивачем вимоги не випливають із певних правовідносин, а отже, не підпадають під судову юрисдикцію.

За таких обставин судова колегія дійшла висновку, що при вирішенні справи судом апеляційної інстанцій вірно застосовані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. За таких обставин підстав для задоволення касаційної скарги судова колегія не вбачає.

Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.