387/117/15ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 25.05.2016 Прийняття

розглянувши цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою Данильченка РусланаВолодимировича, який діє від імені публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", на рішення Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 18 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 5 листопада 2015 року,

У лютому 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом. Зазначало, що 26 січня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 3 009 грн 59 коп. терміном до 26 січня 2009 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Укладення договору відповідач підтвердила підписаною нею заявою, яка разом з Умовами надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") ("Стандарт") складала вказаний договір. Умови договору щодо внесення щомісячних платежів відповідач належним чином не виконувала, внаслідок чого станом на 18 січня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 51 502 грн 49 коп. Посилаючись на наведене, просило задовольнити позов.

Рішенням Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 18 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 5 листопада 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.

Данильченко Р.В., який діє від імені публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Вирішуючи спір суд першої інстанції, з висновками якого погодися апеляційний суд, виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, у зв'язку з чим відмовив у позові із цих підстав.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Судами встановлено, що 26 січня 2007 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 3 009 грн 59 коп. терміном до 26 січня 2009 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 12 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Укладення договору відповідач підтвердила підписаною нею заявою, яка разом з Умовами надання кредиту фізичним особам ("Розстрочка") ("Стандарт") складала вказаний договір.

Рішенням Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 29 березня 2012 року частково задоволено позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором, визначеної станом на 16 грудня 2011 року. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором у сумі 15 602 грн 64 коп., розподілено судові витрати. У стягненні пені та штрафу відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, вказані позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 3 000 грн пені. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Статтею 60 ЦПК України на сторін покладено обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

У заяві позичальника ОСОБА_3 зазначала про те, що вона ознайомлена та згодна з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Рострочка") (Стандарт"), які є частиною кредитно-заставного договору.

Відповідно до п. п. 5.5 указаних Умов, які надані банком на підтвердження позову, термін позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюється сторонами тривалістю п'ять років.

Враховуючи те, що позичальник, укладаючи кредитний договір, погодилась із Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") ("Стандарт"), які є його частиною, якими строк позовної давності збільшено до п'яти років, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати загальний строк позовної тривалістю три роки.

Вказуючи, що позивачем не доведено, що позичальник підписувала саме ці умови надання споживчого кредиту, апеляційний суд не звернув уваги на те, що підписання вказаних умов останньою сторони не погоджували та не ставили наявність підпису на них в залежність від того, чи будуть вони частиною укладеного між сторонами договору .

Доказів на підтвердження того, що відповідач ознайомилась та погоджувалась на укладення договору на інших умовах ніж ті, на які посилається банк, нею не подано.

Висновок апеляційного суду про те, що до заяви про надання споживчого кредиту було додано інші умови, з якими ознайомлювався відповідач, нічим не підтверджений і по своїй суті є припущенням.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК Україниобставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зі змісту рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 29 травня 2012 року вбачається, що вирішуючи вимоги про стягнення заборгованості за цим же кредитним договором, апеляційний суд виходив із того, що тривалість позовної давності його сторонами збільшена до 5 років.

Виходячи з наведеного, вказаним рішенням були встановлені обставини, які впливають на вирішення спору, доказів на їх спростування не подано.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції апеляційний суд на наведене уваги не звернув.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 509 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Ухвалення судом рішення про стягнення боргу, який не повернуто, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним зобов'язання та не позбавляє кредитора права вимагати покладення на останнього відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, зокрема, сплати процентів, пені до виконання зобов'язання.

Обов'язок сплачувати проценти за весь період фактичного користування грошима передбачений ст. 536, ч. 1 ст. 1048, ч. 2 ст. 1054, ст. 1056 ЦК України та Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам ("Рострочка") (Стандарт") (п. 3.2.3, п. 4. 1., п. 4.2 договору).

Дані про те, що отримані відповідачем в якості кредиту кошти були повернуті або ж право на їх отримання останнім втрачене, в матеріалах справи відсутні.

З урахуванням того, що з часу ухвалення рішення у попередній справі по спору між цими сторонами і до подання позову у цій справі пройшло менше трьох років, то апеляційний суд, вважаючи, що позовна давність не збільшувалась, не зазначив, чому він не стягує проценти за користування грошима і пеню в межах загальної і спеціальної позовної давності встановленої ЦК України (435-15) .

Наслідком порушення боржником зобов'язання є виникнення у нього обов'язку по сплаті неустойки (ст. 610 ЦК України).

Пунктом 5.1 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") ("Стандарт") передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань, передбачених заявою та п. п. 3.2.2, 3.2.3 даних Умов, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн за день прострочки платежу.

Пунктом 5.4 Умов передбачено, що нарахування неустойки за кожен випадок порушення зобов'язання, передбаченої п. п. 5.1, 5.2, 5.3 цих Умов, здійснюється протягом трьох років з дня, коли відповідне зобов'язання повинне бути виконане позичальником.

З огляду на наведене, не можна визнати обґрунтованими зроблені в рішенні суду першої інстанції висновки про пропущення позовної давності щодо стягнення пені.

Що стосується відмови цим судом у стягненні процентів, то висновків щодо підстав відмови у задоволенні цих вимог ухвалене ним рішення взагалі не містить.

Крім того, апеляційний судом не з'ясовано, чи було видано виконавчий лист за рішенням Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 29 березня 2012 року, чи був він пред'явлений до виконання і чи знаходиться на виконанні, а якщо ні, то чи не сплив строк пред'явлення його до виконання, оскільки відсутність у кредитора права вимагати примусового виконання судового рішення, яким стягнуто тіло кредиту, може вказувати на припинення зобов'язання між сторонами (ст. 598 ЦК України) на підставах встановлених Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) .

З приводу наведеного апеляційний суд ніяких висновків не зробив, хоча вони впливають на вирішення спору по суті.

Наведені порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому постановлена ним ухвалане може вважатись законною і обґрунтованою та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа передачі на новий апеляційний розгляд.