Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Маляренка А.В., Ситнік О.М., Ступак О.В.

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання права власності та стягнення грошових коштів, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернулась із позовом до ОСОБА_5 про визнання права власності та стягнення грошових коштів.

Свої вимоги мотивувала тим, що в період з 2004 року по 2007 рік за рахунок спільних коштів, як подружжя, нею і ОСОБА_6 побудовано будинок за адресою АДРЕСА_1.

Між нею з чоловіком і відповідачем ОСОБА_5 були домовленості, що на останню буде оформлено земельну ділянку, а будинок вони побудують для їх сім'ї.

На підставі рішення Кіровської селищної ради Дніпропетровської області від 21 жовтня 2003 року ОСОБА_5 отримала у власність земельну ділянку площею 0,042 га, розташовану за спірною адресою. Цільове призначення земельної ділянки: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд та видано на ім'я ОСОБА_5 Державний акт на право власності на земельну ділянку від 28 грудня 2004 року. В подальшому після будівництва будинку, відповідачем було оформлено право власності на вказаний будинок та отримано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер НОМЕР_1, видане 5 серпня 2013 року.

6 вересня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 був укладений договір купівлі-продажу спірного житлового будинку.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2014 року їй було відмовлено у визнанні права власності на зазначене домоволодіння в порядку поділу майна подружжя, з огляду на це вона вважає, що це не позбавляє її права звернутися до суду з вимогою про визнання права власності на підставі фактичної участі у їх з колишнім чоловіком будівництві даного домоволодіння і просила стягнути з ОСОБА_5 на свою користь компенсацію за участь у будівництві будинку у розмірі 3 064 936,08 грн та визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 5 листопада 2015 року уточнені позовні вимоги задоволені.

Ухвалою цього ж суду від 15 грудня 2015 року виправлено описки у рішенні за уточненим позовом ОСОБА_4

Резолютивну частину рішення суду викладено в такій редакції: "Уточнені позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання права власності та стягнення грошових коштів задовольнити частково. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 компенсацію за участь у будівництві домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 3 064 936,08 грн. У визнані за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 відмовити. Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору у розмірі 6090,00 грн.".

Доповнено описову частину рішення двома абзацами наступного змісту: "В порушення вимог ст. 60 ЦПК України ОСОБА_4 не надано суду належних доказів на підтвердження своїх позовних вимог у частині визнання за нею права власності на 1/2 частину домоволодіння, що розташоване за адресою АДРЕСА_1, що є підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині. Крім того, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 компенсацію за участь у будівництві домоволодіння, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 3 064 936,08 грн, що, у свою чергу, виключає можливість задоволення позовних вимог у частині визнання за позивачем права власності на 1/2 частину вказаного вище домоволодіння".

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року, рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 компенсації за участь у будівництві будинку у розмірі 3 064 936,08 грн та судового збору у розмірі 6090 грн скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В решті рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-УІІІ "Про судоустрій статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із безпідставності заявлених позовних вимог.

Судом першої інстанції не враховано, що рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 25 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 про поділ майна подружжя, визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу домоволодіння, скасування реєстрації права власності позивачу було відмовлено. При цьому суди виходили із того, що відповідно до вимог ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між його співвласниками. Разом з тим, матеріали справи не містять будь-яких правовстановлюючих документів та/або доказів належності домоволодіння подружжю ОСОБА_4 і ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності. Надані позивачем квитанції про придбання будівельних матеріалів самі по собі не свідчать про те, що будівництво здійснювалось подружжям ОСОБА_6. Інших належних та допустимих доказів позивачем не надано.

А тому підстав для задоволення позову і стягнення компенсації немає.

Даних вимог закону суд першої інстанції не врахував та прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Наведені в касаційній скарзі доводи висновків суду не спростовують.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.