Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Колодійчука В.М., ФаловськоїІ.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Луцької міської ради про визнання права власності на спадкове самочинно збудоване майно, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2015 року,

У квітні 2006 року позивачзвернувся до суду з позовом до Луцької міської ради про визнання права власності на спадкове самочинно збудоване майно, а саме на 23/100 частин житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, в тому числі на самочинне будівництво розміром 1,27м х 1,62м та 200м х 2,63м, що знаходиться АДРЕСА_1 та самочинно встановлений гараж розміром 2,50м х 6,00м, що належало ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 червня 2006 року позовні вимоги задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно: 23/100 частин житлового будинку з надвірними спорудами та будівлями, в тому числі на самочинне будівництво розміром 1,27 м х 1,62 м та 200 м х 2,63 м, що знаходиться по АДРЕСА_1 та самочинно встановлений гараж розміром 2,50 м х 6,00 м, що належало ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ОСОБА_4 звернулась із апеляційною скаргою до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 повернуто на підставі ст. 297 ЦПК України.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати ухвалу апеляційного суду, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права, та просить направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Повертаючи апеляційну скаргу, апеляційний суд виходив з того, що при розгляді даної справи, питання про права та інтереси ОСОБА_4 не вирішувались, тому остання не має права на оскарження рішення суду першої інстанції.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися не можна.

У ст. 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 (va11p710-07) зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом цієї статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається в несприятливих для них наслідках.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-76цс16, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Цим правом скористалося ОСОБА_4 та в обґрунтування апеляційної скарги зазначила, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішено питання про її права, оскільки вона є власником 77/100 частин спірного будинку з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 15 вересня 2000 року, укладеного із своєю матір'ю ОСОБА_6, яка здійснила самочинне будівництво добудов до будинку, про що також міститься відмітка в технічному паспорті (а.с. 9-11).

Крім того, в апеляційній скарзі ОСОБА_4 зазначала, що земельна ділянка, яка знаходиться під будинком не приватизована, порядок користування нею між співвласниками не визначений, на вказаній земельній ділянці знаходяться самочинно збудовані споруди, які збудовані не позивачем, однак саме за нею визнано право власності на вказане майно. Отримання в подальшому позивачем права власності на земельну ділянку під самочинно збудованими спорудами буде порушувати її право власності на земельну ділянку.

На підтвердження вказаних обставин заявник додала до апеляційної скарги копії витягу з паспорту, договору дарування, технічного паспорту від 29 січня 2001 року, рішення про закріплення земельної ділянки за будинком (а. с. 70).

Проте апеляційний суд у порушення вимог ч. 1 ст. 292 ЦПК України на зазначене уваги не звернув, доводи ОСОБА_4 щодо наявності підстав вважати, що її право як співвласника будинку і користувача земельної ділянки, на якій розташований цей будинок порушено оскаржуваним рішенням, оскільки суд першої інстанції не залучив її до участі у справі, належним чином не перевірив, не взяв до уваги фактичні обставини, які, на думку заявника, дають їй право на апеляційне оскарження та дійшов передчасного висновку про повернення апеляційної скарги.

За викладених обставин ухвала суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 342 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Керуючись статтями 336, 342, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Волинської області від 04 вересня 2015 року скасувати, справу передати на розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.