754/15675/14 Про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та визнання права власності - 11.05.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 до ОСОБА_10, третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві, про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_10 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2015 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_6 звернулась, в інтересах ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9., до суду із позовом до ОСОБА_10 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та визнання права власності.

Позовні вимоги ОСОБА_6 обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_11, її колишній чоловік та батько двох дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2. Після смерті ОСОБА_11 відкрилася спадщина, яка складається із Ѕ частини двокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 та Ѕ частини земельної ділянки у Київській області пл. 0,1288 га.

ОСОБА_6 вказує, що в установлений законом строк звернулася в інтересах своїх дітей до П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, і на підставі заяви було відкрито спадкову справу щодо майна померлого, однак зауважує, що під час розгляду цивільної справи Деснянським районним судом м. Києва у 2014 році з'ясувалося, що спірна земельна ділянка була відчужена на користь відповідачки на підставі договору дарування земельної ділянки від 01 грудня 2003 року, укладеного між ОСОБА_11 та ОСОБА_10, посвідченого приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу Прилипко В.В., зареєстрованого у реєстрі за № 2599. Позивач зазначає, що вона перебувала із ОСОБА_11, у зареєстрованому шлюбі з 05 січня 2000 року, і спірну земельну ділянку придбали під час перебування у шлюбі за сімейні кошти для подальшого будівництва будинку, а тому договір дарування є недійсним оскільки спірна земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя і для укладення договору про відчуження земельної ділянки необхідна письмова згода подружжя, яку вона не надавала.

ОСОБА_6 також зазначає, що ОСОБА_11 заповіту не склав, а тому спадкування після його смерті здійснюється за законом, і спадкоємцями першої черги є його діти. Разом з цим, зауважує, що Ѕ частина земельної ділянки належить їй на праві спільною сумісною власністю подружжя.

Рішенням Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 17 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2015 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_6 Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки від 01 грудня 2003 року, укладений між ОСОБА_11 та ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Ірпінського міського нотаріального округу - Прилипко В.В., зареєстрований у реєстрі. Визнано за ОСОБА_6 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, пл. 0,1228 га. Визнано за ОСОБА_7 право власності на 1/6 частину земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, пл. 0,1228 га. Визнано за ОСОБА_8 право власності на 1/6 частину земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2,пл..0,1228 га. Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_10 просить скасувати ухвалені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали цивільної справи та вивчивши доводи касаційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах касаційної скарги.

За вимогами ст.ст. 213, 214, 316 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

При вирішенні спору суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Однак вказані вимоги ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом дотримані не були.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 335 ЦПК України, суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про одруження ОСОБА_11 та ОСОБА_6 (після реєстрації шлюбу змінила прізвище на "ОСОБА_6") перебували у зареєстрованому шлюбі із 05 січня 2000 року по 07 серпня 2008 року, в якому у них народились донька ОСОБА_7 та донька ОСОБА_8.

25 жовтня 2001 року між ОСОБА_14 та ОСОБА_11 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, згідно якого останній купив земельну ділянку пл. 1228 кв. м., що розташована в АДРЕСА_2, а в подальшому отримав державний акт на право приватної власності на землю.

01 грудня 2003 року між ОСОБА_11 та ОСОБА_10 було укладено договір дарування земельної ділянки, відповідно до якого ОСОБА_10 прийняла в дар земельну ділянку пл. 1228 кв. м., що розташована в АДРЕСА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_11 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серія НОМЕР_1 про що в Книзі реєстрації смертей зроблено відповідний актовий запис № 12589.

Ухвалюючи рішення у справі суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_6, оскільки спірна земельна ділянка подарована за договором без письмової згоди іншого з подружжя.

Разом з цим, відповідачем, у суді першої інстанції, до ухвалення рішення у справі, було заявлено клопотання про застосування положень ч. 4 ст. 267 ЦК України, однак суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування цієї норми права, оскільки про порушене права позивач дізналась у 2014 році, а за захистом до суду звернулась у 2015 році.

Проте, з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, щодо відсутності правових підстав для застосування положень ст. 267 ЦК України, у повній мірі погодитись не можна, виходячи з наступного.

Перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, і якщо ж таке право чи інтерес не були порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості, і лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Статтею 257 ЦК України визначено загальний строк позовної давності, який складає три роки.

Відповідно до положень статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові, при цьому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність, так як без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони. Разом з цим, заява про застосування позовної давності може бути подана лише під час розгляду справи у суді першої інстанції і повинна містить вичерпні обґрунтування щодо заявлених вимог.

Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності, а відтак її може бути викладено у запереченні/відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного, і в останньому випадку воно обов'язково має бути зазначене в протоколі судового засідання (ст. 198 ЦПК України), при цьому суд може запропонувати відповідачеві викласти таку заяву у письмовій формі та долучити її до матеріалів справи.

Разом з цим, у матеріалах справи міститься заяву про застосування строку позовної давності в якій зазначено, що про порушене право позивачу було відомо ще у 2008 році, що підтверджується постановою про відмову у порушенні кримінальної справи від 09 серпня 2008 року і яку було додано до клопотання. Крім цього відповідачем було долучено фотокопію ухвали Ірпінського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2010 року, якою залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_6 до ОСОБА_11 та ОСОБА_10 про поділ спільного майна подружжя та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, що також спростовує твердження позивача про обізнаність щодо порушеного права лише в 2014 році.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, належним чином не перевірив вказані обставини, незважаючи, що про них наголошувалось у апеляційній скарзі, та не обґрунтував свого висновку про відсутність підстав для застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

За таких обставин суди не виконали своїх обов'язків, визначених законом, повно, всебічно й об'єктивно не з'ясували усіх обставин справи та не надали їм належної оцінки та ухвалили рішення, які не можна визнати в повній мірі законними та обґрунтованими, у зв'язку з чим вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 333, 335, 336, 338, 342, 343, 345, 349 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_10 - задовольнити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 17 вересня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.