Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є., суддів: Коротуна В.М., Нагорняка В.А., Мазур Л.М., Писаної Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" про визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошової суми, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року,

У грудні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір фінансового лізингу від 28 жовтня 2014 року № 01/14-00346, укладений між ним та товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Автофінанс" (далі - ТОВ "ЛК "Автофінанс") та стягнути з останнього кошти, сплачені на виконання цього договору, у розмірі 30 тис. грн, 5 тис. грн на відшкодування завданої моральної шкоди, комісію за прийом платежів згідно з тарифом банку у розмірі 240 грн.

В обґрунтування позову ОСОБА_6 зазначив, що 28 жовтня 2014 року прибув у представництво відповідача з метою придбання трактора МТЗ-892, 2013 року випуску. Працівники відповідача підтвердили можливість придбання вказаного трактора за 180 тис. грн, за умови сплати авансового платежу у розмірі 30 тис. грн, після чого трактор 31 жовтня 2014 року буде відвантажено та доставлено за місцем проживання позивача, а решту коштів необхідно сплатити протягом року і тоді взагалі не потрібно буде платити відсотки. Вказані умови придбання трактора задовольнили позивача, а тому він сплатив 30 тис. грн в якості авансового платежу і після цього відповідач надав йому для підписання договір фінансового лізингу, який він підписав, не вивчивши, оскільки був впевнений, що умови договору, зазначені у договорі, є тотожними тим, що були роз'яснені йому працівником відповідача.

05 листопада 2014 року представник відповідача повідомив позивача, що трактор МТЗ-892, 2013 року випуску, відсутній та запропонував йому трактор 2014 року випуску, але за ціною 240 тис. грн. Не маючи вказаної суми, позивач звернувся з письмовою заявою про розірвання договору, проте договір не було розірвано, оскільки за його умовами сплачені відповідачем кошти у розмірі 30 тис. грн не є авансом, а є комісією за організацію та обслуговування договору і поверненню не підлягають.

Позивач вважає, що діяльність, якою займається відповідач, є нечесною підприємницькою практикою, такою, що вводить споживача в оману, а вказані обставини є підставою для визнання укладеного договору незаконним та повернення сплачених за цим договором коштів.

Рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 24 лютого 2015 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 28 жовтня 2014 року № 01/14-00346 з додатками, укладений між ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" та ОСОБА_6

Стягнуто з ТОВ "Лізингова компанія "Автофінанс" на користь ОСОБА_6 сплачену ним грошову суму за організацію та оформлення договору фінансового лізингу від 28 жовтня 2014 року № 01/14-00346 з додатками у розмірі 30 000 грн. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказане рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Судами встановлено, що 28 жовтня 2014 року між ОСОБА_6 та ТОВ "ЛК "Автофінанс" було укладено договір фінансового лізингу № 01/14-00346, за яким предметом лізингу є трактор МТЗ-892.

У цей же день позивач сплатив відповідачу на виконання умов договору 30 тис. грн.

За умовами договору (розділ 8) до отримання у користування предмета лізингу лізингоодержувач повинен сплатити лізингодавцю перший внесок, який не входить до обсягу фінансування та складається з таких платежів: адміністративний платіж - 10 %, авансовий платіж - 50 %, комісія за передачу - 3 % від ціни предмета лізингу.

Відповідно до п. 1.3 укладеного сторонами договору лізингодавець (відповідач) бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу у користування лізингоодержувача (позивач) на строк та на умовах, передбачених цим договором.

Пунктом 1.7 договору передбачено, що предмет договору передається у користування лізингоодержувачеві протягом строку не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу (50 % вартості предмета лізингу), комісії за організацію та оформлення договору (10 % вартості предмета лізингу) та комісії за передачу предмета лізингу (3 % вартості предмета лізингу).

Предмет лізингу за даним договором позивачу придбано не було.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що умови договору погоджені сторонами, а тому обов'язкові до виконання і підстав для визнання оспорюваного договору недійсним немає.

З таким висновком апеляційного суду погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) .

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено у ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів", можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону "Про захист прав споживачів"); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону).

Так, апеляційний суд у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України не перевірив, чи не порушує принцип добросовісності положення договору, які істотно обмежують права лізингоодержувача на розірвання договору, та чи не призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін умови договору про неповернення адміністративного платежу у випадку розірвання договору.

Крім того, згідно з п. 1.4 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

За змістом ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодежувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Із договору та додатку № 2 (специфікація) вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики трактора, рік його випуску, продавець (постачальник).

Отже, оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, так як в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 1.4 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності тощо суперечить положенням ст. 808 ЦК України. Зазначені обставини залишені апеляційним судом поза увагою.

Окрім вказаного, апеляційним судом не перевірені наступні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Також, виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2766цс15.

При перегляді справи в апеляційному порядку, суд на вказані вимоги закону уваги не звернув та не перевірив, чи був укладений сторонами договір від 28 жовтня 2014 року нотаріально посвідченим.

За таких обставин суд у порушення вимог статей 212- 214 ЦПК України не сприяв всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, а тому оскаржуване рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справах

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 11 січня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.