Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року,

У червні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 19 червня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 2 970 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24 % річних з кінцевим терміном повернення до 19 червня 2009 року. Крім того, 19 червня 2007 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Оскільки позичальник умови кредитного договору не виконала, у неї утворилась заборгованість перед банком, яку вона у добровільному порядку не погасила, а тому позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути з відповідачів солідарно на свою користь заборгованість за кредитним договором від 19 червня 2007 року у розмірі 3 164,07 доларів США, що еквівалентно 25 280,92 грн.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 13 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження у судовому засіданні та задоволенню не підлягають, оскільки банком позовні вимоги не уточнювалися, а в порушення вимог ст. 131 ЦПК України останній не повідомив суд про всі відомі йому рішення судів, що стосуються предмету спору, та не надав суду інформації щодо виконання заочного рішення Індустріального районного суду від 01 квітня 2010 року.

Проте з таким висновком апеляційного суду повністю погодитись не можна.

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 307 ЦПК України, має право скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити рішення по суті позовних вимог.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 19 червня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 2 970 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24 % річних з кінцевим терміном повернення до 19 червня 2009 року.

Крім того, 19 червня 2007 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній поручився перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Оскільки позичальник умови кредитного договору не виконала, у неї утворилась заборгованість перед банком, яку вона у добровільному порядку не погасила, а тому позивач звернувся до суду з відповідним позовом.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2010 року в справі № 2-1123/10 стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 19 червня 2007 року станом на 03 листопада 2009 року у розмірі 1 544,26 доларів США. Представником позивача отримано виконавчі листи 26 липня 2010 року.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом статей 525, 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.

У ст. 611 ЦК України зазначено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Так, пунктом 5.1. кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов'язань зі сплати відсотків за користування кредитом, винагороди, порушення п. 2.2.8. даного договору, банк має право нараховувати, а позичальник зобов'язаний сплатити банку пеню у розмірі 0,2 % від суми непогашеного платежу за кожен день прострочення.

У відповідності до частин 1 та 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України (435-15) .

Аналогічний висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року № 6-1206цс15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору та з моменту ухвалення судового рішення до його фактичного виконання не передбачено.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, суд апеляційної інстанцій у порушення вимог статей 213, 214, 303, 304 ЦПК України на вищенаведені положення закону та обставини справи уваги не звернув, не дослідив усіх доказів, які містяться у матеріалах справи, не перевірив розрахунок заборгованості, наданий позивачем, не вирішив спір по суті.

Крім того, судом не встановлено обставини справи щодо виконання рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 01 квітня 2010 року та, як наслідок, не встановлено розмір та період заборгованості у вказаній справі.

За таких обставин ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатись законною і обґрунтованою та в силу ст. 342 ЦПК України підлягає скасуванню за направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду.

Керуючись статтями 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.