6-32044ск15 Про визнання права власності на садибу та визнання права власності на 1/5 частину житлового будинку і господарських будівель - 06.04.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про скасування свідоцтва про право власності на садибу та визнання права власності на 1/5 частину житлового будинку і господарських будівель, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2015 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він нещодавно дізнався про те, що житловий будинок з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 на праві власності належав покійній матері ОСОБА_6, а на даний час на праві власності належить відповідачу. Оскільки позивач народився, зареєстрований та проживає за вищевказаною адресою, а домоволодіння відносилось до колгоспного двору, тому вважає, що він має право на 1/5 частину вказаного житлового будинку і господарських будівель.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив скасувати право власності ОСОБА_4 на житловий будинок і господарські будівлі по АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на 1/5 частину вказаних домоволодіння та господарських будівель.

Рішенням Козівського районного суду Тернопільської області від 19 травня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Скасовано свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 03 березня 2015 року, видане ОСОБА_4, та визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/5 частину житлового будинку з господарськими будовами по АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, на застосуванні якого наполягав відповідач.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що спірне домоволодіння відносилось до колгоспного двору, в якому позивач проживав і був прописаний, а з 15 квітня 1991 року йому належала 1/5 частина вказаних жилого будинку з господарськими будовами, тому свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я відповідача на все домоволодіння порушує права позивача та підлягає скасуванню.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції повністю погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону судові рішення судів обох інстанцій повністю не відповідають.

Судами встановлено, що станом на 01 липня 1990 року та на 15 квітня 1991 року житловий будинок з господарськими будовами по АДРЕСА_1 відносився до колгоспного двору.

В спірному домоволодінні були прописані та проживали: ОСОБА_7 (дід), ОСОБА_8 (баба), ОСОБА_9 (батько позивача), ОСОБА_3 (позивач), ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 (представник відповідача).

Згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 19 січня 2009 року домоволодіння по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про спадщину за законом.

20 травня 2014 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким заповіла ОСОБА_4 все належне їй майно.

ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

03 березня 2015 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Таким чином, вказана стаття ЦПК України (1618-15) надає суду апеляційної інстанції можливість вийти за межі доводів апеляційної скарги, але за межі позовних вимог апеляційний суд вийти не може.

Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд всупереч вимогам ст. 11 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог.

Як вбачається з позовних вимог, ОСОБА_3 просив скасувати право власності ОСОБА_4 на житловий будинок і господарські будівлі по АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на 1/5 частину зазначених домоволодіння та господарських будівель.

Згідно довідки Козівського районного бюро технічної інвентаризації Тернопільської області станом на 31 грудня 2012 року вищевказаний житловий будинок зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_6 (а. с. 5).

Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 05 липня 2005 року власником спірного домоволодіння була ОСОБА_8.

Разом з тим, до матеріалів справи не додано свідоцтва про право власності ОСОБА_6 на житловий будинок і господарські будівлі по АДРЕСА_1, право власності на які просив скасувати позивач.

Крім того, порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі - Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 12 травня 1985 року № 5-24/26, а згодом Вказівками, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69.

Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали у колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади.

За таких обставин застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без з'ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір, є помилковим.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 145цс13.

Апеляційний суд на вищевикладене уваги не звернув, не з'ясував питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір.

Крім того, не звернув уваги на пояснення відповідача, що мати сторін, ОСОБА_6, якій видане спірне свідоцтво про право власності на будинок, не була членом колгоспного двору та не перевірив цих обставин.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог та визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину від 03 березня 2015 року, однак таких вимог позивач не заявляв.

За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції не може вважатись законним і обґрунтованим та підлягає скасуванню.

Разом з тим, не можна залишити в силі і рішення суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.

За правилами ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Крім того, відповідно до п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) "Про судове рішення" встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог, суд може відмовити у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Суд першої інстанції на вказані положення закону уваги не звернув та застосував строк позовної давності, не навівши при цьому правових висновків щодо обґрунтованості позову, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого у справі рішення з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, суду необхідно врахувати наведене та для вірного вирішення спору з урахуванням вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України уточнити позовні вимоги.

Разом з тим, відповідно до вимог ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Керуючись статтями 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Козівського районного суду Тернопільської області від 19 травня 2015 року та рішення апеляційного суду Тернопільської області від 06 жовтня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.