Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Савченко В.О., Касьяна О.П., Остапчука Д.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань в Івано-Франківській області про поновлення на роботі, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2015 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань в Івано-Франківській області про поновлення на роботі, посилаючись на те, що перебував із відповідачем у трудових відносинах, проте наказом № 60-К від 25 вересня 2014 року його незаконно звільнено з посади начальника відділу головного страхового експерта з охорони праці відділу організації профілактичних заходів та страхових експертиз за п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить ухвалені в справі судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосуванням судами норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення судів ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не встановлено.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у п. п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з ч. ч. 1 та 3 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані із звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або, що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку в силу вимог ст. 212 ЦПК України, а також, врахувавши обставини справи, обґрунтовано виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки звільнення позивача проведено з дотриманням вимог чинного трудового законодавства.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони узгоджуються з матеріалами та обставинами справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, а тому на увагу не заслуговують та висновків судів не спростовують.

Матеріали витребуваної справи не свідчать про те, що судами при розгляді даної справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Таким чином, оскаржувані рішення судів ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи вищенаведене та керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 червня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 жовтня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.