6-31523ск15 Про визнання права власності на житловий будинок і прибудинкові споруди - 23.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Сумської міської ради, управління містобудування та земельних відносин Сумської міської ради про визнання права власності на житловий будинок і прибудинкові споруди за касаційною скаргою ОСОБА_5, поданою представником - ОСОБА_6, на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 вересня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 24 вересня 2015 року,

У серпні 2013 року ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що матері ОСОБА_3 - ОСОБА_7 на праві користування належала земельна ділянка площею 0,3198 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, на підставі рішення правління колгоспу ім. Сталіна Красносільської сільської ради Сумського району Сумської області № 22 від 10 липня 1959 року. У 1990 році ОСОБА_7 отримала дозвіл на будівництво житлового будинку, яке розпочала разом з ними. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 померла. Після її смерті вони продовжили будівництво житлового будинку, яке на даний час завершено. Проте вказаний будинок не може бути прийнятий до експлуатації, оскільки Інспекція Державного архітектурно-будівельного контролю у Сумській області (далі - Інспекція) відмовляє у прийнятті завершеного будівництва як самовільно збудованого у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій розташований спірний житловий будинок.

Ураховуючи наведене, позивачі просили визнати за ОСОБА_3 право власності на самочинно збудований житловий будинок і прибудинкові споруди, розташовані за вказаною адресою.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12 вересня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 24 вересня 2015 року, позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на самочинно збудований житловий будинок і прибудинкові споруди, розташовані по АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 в особі представника - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3, ОСОБА_4 відмовити.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що земельна ділянка була виділена ОСОБА_7 на законних підставах, вона отримала дозвіл на будівництво житлового будинку, яке було нею розпочато та частково виконане за її життя спільними зусиллями померлої та позивачів, збудований житловий будинок відповідає Державним будівельним нормам України (далі - ДБН).

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 29 листопада 1959 року загальними зборами колгоспників колгоспу ім. Сталіна Красносільської сільської ради Сумського району Сумської області було затверджено рішення правління цього колгоспу від 10 липня 1959 року № 22 про продаж ОСОБА_7 житлового будинку у с. Тимирязівка Сумського району Сумської області за 5 397 крб 20 коп. та виділено їй у користування земельну ділянку розміром 0,31 га, власником якої є Сумська міська рада.

7 жовтня 1971 року Указом Президії Української РСР № 160-ІІІ "Про включення сіл Василівка та Тимирязівка Сумської області в смугу міста Суми" с. Тимирязівка Червоносільської сільської ради Сумського району Сумської області було включено до території м. Суми. Рішенням Сумської міської ради від 23 грудня 1971 року № 992/6 АДРЕСА_2 було перейменовано у АДРЕСА_1.

Також судами встановлено, що ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_7 та ОСОБА_9

На підставі рішення Зарічної районної ради народних депутатів від 18 грудня 1990 року № 281 ОСОБА_7 отримала дозвіл на будівництво житлового будинку замість старого розміром 8,0 х 8,0 м по АДРЕСА_1. Строк будівництва нового житлового будинку 3 роки. Зобов'язано ОСОБА_7 після завершення будівництва нового житлового будинку знести стару частину будинку по АДРЕСА_3.

У 1991 році будівництво вказаного житлового будинку розпочато спільними зусиллями ОСОБА_7, ОСОБА_10, ОСОБА_3 та ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_7, а у ІНФОРМАЦІЯ_3 - ОСОБА_10

Після смерті батьків ОСОБА_3 разом з чоловіком, ОСОБА_4, продовжили будівництво житлового будинку. У процесі будівництва був проведений огляд будинку працівниками бюро технічної інвентаризації та виданий технічний паспорт від 29 вересня 1994 року. У 1996 році будівництво спірного житлового будинку було фактично завершено.

Відповідно до ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

З довідки Сумського об'єднаного бюро технічної інвентаризації від 18 жовтня 1994 року № 3774 вбачається, що готовність недобудованого будинку АДРЕСА_1 становить 16 %.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (v0007700-08) судам роз'яснено, що якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.

Згідно зі ст. 548 ЦК УРСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до пп. 1,2 ч. 1 ст. 549 цього Кодексу визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Суди зазначене не врахували, не перевірили обставини щодо прийняття спадщини після смерті ОСОБА_7 та ОСОБА_10, зокрема не встановили коло спадкоємців після їх смерті, зокрема чи є спадкоємцем після їх смерті ОСОБА_5, не з'ясували, чи вчинили такі особи необхідні дії для прийняття спадщини, оскільки вирішення питання про право на спірне майно може вплинути на його право на спадщину та у порушення п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України не залучив його до участі у справі.

Також не можна погодитись з висновками судів про те, що спірний житловий будинок за життя ОСОБА_7 будувався спільними зусиллями її та позивачів, отже, він є їх спільним майном.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначали, що у 1990 році ОСОБА_7 вирішила побудувати житловий будинок на наданій їй земельній ділянці та запропонувала своїм дітям: ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_11 створити за спільні кошти та спільними зусиллями спільне з нею майно - житловий будинок з надвірними будівлями, на що погодилась тільки ОСОБА_3 Угоду про намір створити спільне майно вони не укладали.

У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) судам роз'яснено, що розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 КпШС УРСР); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст. 17, ст. 18, п.2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Суди на зазначене уваги не звернули, не дали оцінку доводам позивачів про те, що угода про створення спільного майна між ними та ОСОБА_7 не укладалась, не з'ясували, ким у такому випадку розпочато будівництво спірного нерухомого майна, та не уточнили позовні вимоги щодо підстав набуття права власності на спірне майно за позивачами.

Крім того, визнаючи право власності на самочинно збудований будинок, суди не врахували положення ст. 331 ЦК України, за змістом якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У п. 15 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) судам роз'яснено, що до завершення будівництва (створення) майна, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, тобто до моменту прийняття його до експлуатації, або якщо право власності на таке нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації право власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва не виникає (ст. 331 ЦК України (435-15) ).

У зв'язку із цим до виникнення права власності на таке майно право власності існує лише на матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення) майна. Отже, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно та об'єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку.

З матеріалів справи вбачається, що на звернення позивачів Інспекція відмовила у видачі дозволу на реєстрацію спірного будинку у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на земельну ділянку, на якій розташований цей житловий будинок. На виконання припису Інспекції позивачами був отриманий технічний паспорт на завершене будівництво житлового будинку і прибудинкових споруд на земельній присадибній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 та здійснено його інвентаризаційну оцінку. 4 вересня 2013 року землевпорядною організацією було виготовлено кадастровий паспорт на земельну ділянку, на якій здійснено самочинне будівництво.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, чч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно з п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Суди зазначених вище норм закону не врахували, та зазначивши, що спірний житловий будинок не введено в експлуатацію, визнали за позивачами право власності на нього.

При цьому, встановивши, що земельна ділянка була надана під забудову ОСОБА_7, яка її здійснювала разом з чоловіком, ОСОБА_10, а, отже, це майно є спадковим, суди не залучили усіх спадкоємців до участі у справі, зокрема ОСОБА_5, оскільки вирішення питання про право на спірне майно може вплинути на його права, як спадкоємця цього майна, на яке мала право забудовник на час смерті.

За таких обставин, суди у порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, доводів сторін як на підтвердження так і заперечення вимог не перевірили, не визначились з характером спірних правовідносин та правовим статусом спірного нерухомого майна (спадкове чи спільне) та дійшли до передчасного висновку про задоволення позовних вимог.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.