6-29479ск15 Про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя - 23.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю та поділ майна подружжя за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 9 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 3 вересня 2015 року,

У липні 2002 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 8 грудня 2000 року по 7 жовтня 2010 року вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, проте з 15 квітня 2002 року проживали окремо. Зазначала, що вони не можуть дійти згоди щодо поділу майна, набутого ними за час шлюбу, яке є їх спільною сумісною власністю подружжя.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивачка просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1; на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2; на 2/3 частин нежитлової будівлі № 16-а/2 у мікрорайоні 2 у м. Лозова Харківської області та стягнути з ОСОБА_4 на її користь компенсацію 1/2 частини різниці у вартості майна у розмірі 462 096 коп. Інше майно виділити ОСОБА_4

У липні 2002 року ОСОБА_4 звернувся до суду з зустрічним позовом, посилаючись на те, що з 1994 року займається підприємницькою діяльністю, для здійснення якої 14 березня 2002 року він, як фізична особа-підприємець, за особисті кошти придбав нежитлову будівлю АДРЕСА_3 тому це майно просив визнати його особистою приватною власністю. З урахуванням уточнених позовних вимог у порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, просив визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 та на 1/2 частину торгового павільйону по АДРЕСА_4.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 9 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 3 вересня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2. Залишено за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину вказаної квартири. Визнано нежитлове вбудоване приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_4 У решті позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий судовий розгляд.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними у рівних частках за виключенням нежитлової будівлі АДРЕСА_3, яке придбане відповідачем як фізичною особою-підприємцем за кошти, отримані від підприємницької діяльності, тому, на думку суду, це майно є особистою приватною власністю останнього.

Апеляційний суд погодився з такими висновками районного суду. При цьому зазначив, що ОСОБА_4 набув за час шлюбу нежитлову будівлю для здійснення підприємницької діяльності, діючи виключно як суб'єкт господарювання в процесі здійснення ним господарської діяльності, тому це майно не є спільною сумісною власністю подружжя, а є особистою приватною власністю відповідача.

Проте повністюпогодитись з таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами попередніх інстанцій установлено, що з 8 грудня 2000 року по 7 жовтня 2004 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі, шлюбні відносини підтримували до квітня 2002 року.

За договором купівлі-продажу від 7 березня 2001 року ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_2.

Відповідно договору купівлі-продажу від 14 березня 2002 року ОСОБА_4, як фізична особа-підприємець, набув право власності на нежитлове вбудоване приміщення АДРЕСА_3

Стаття 57 СК України визначає перелік видів особистої приватної власності одного із подружжя та підстави її набуття.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, чинного на час придбання приміщення магазину зі складом, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Також аналогічне правове положення закріплене в ст. 60 СК України.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Таким чином, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Тобто, застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тільки в разі встановлення цих фактів норма ст. 60 СК України вважається правильно застосованою.

Відповіднодо положень ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України.

Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України).

Так, з моменту внесення майна до статутного фонду підприємство є єдиним власником майна й це майно не може одночасно перебувати у власності інших осіб.

При цьому в разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 2 жовтня 2013 року № 6-79 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Також у рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року (v017p710-12) у справі № 1-8/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 СК України при вирішенні питання відносно правового режиму майна фізичної особи - підприємця зазначено, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності.

Таким чином, статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об'єктом їх спільної сумісної власності.

Системний аналіз ст. ст. 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року № 6-21 цс 15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Про вказані порушення закону зазначав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 23 квітня 2014 року при скасуванні попередніх судових рішень, однак апеляційний суд всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції не виконав.

Пославшись на зазначені вказівки суду касаційної інстанції, як на обов'язкові, які указували на необхідність дослідження фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема про те, за які кошти і хто придбав нерухоме майно, апеляційний суд їх не виконав, та дійшов передчасного висновку про віднесення спірного майна, зокрема нежитлової будівлі, яка була набута сторонами за час шлюбу, до особистого майна відповідача.

Також не врахував, що відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

При цьому апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України не звернув увагу на те, що ОСОБА_4 зареєстрований як фізична особа -підприємець й не з'ясував та не зазначив у судовому рішенні, чи використовується спірне нежитлове приміщення ним на час вирішення спору у підприємницькій діяльності, що має значення для його поділу як спільного сумісного майна подружжя й виділу тому із сторін, хто його використовує у підприємницькій діяльності й для врахування його вартості при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Харківської області від 3 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.