Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Касьяна О.П.,

суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Остапчука Д.О., Савченко В.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Верба ВіталійМиколайович, про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним в частині покупця, переведення прав і обов'язків покупця та визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року,

У січні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу частково недійсним в частині покупця, переведення прав і обов'язків покупця та визнання права власності.

Позовні вимоги мотивувала тим, що тривалий час працювала за кордоном й отримувала заробітну плату в іноземній валюті, яку відкладала для придбання житла. У 2006 році перебуваючи в України вона знайшла відповідну квартиру АДРЕСА_1 й домовилася про її придбання з власниками ОСОБА_5 та ОСОБА_6, яким передала кошти за вказану нерухомість, проте через брак часу та потребу виїжджати за кордон, не встигала оформити договір, який в подальшому оформила її донька ОСОБА_2, яка на той час перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, за умови за першої потреби переоформити спірну квартиру на неї.

У травні 2013 року після розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, останній звернувся до суду з позовом про поділ спірної квартири, посилаючись на те, що вона є спільним майном подружжям, придбаним у період зареєстрованого шлюбу за спільні кошти.

Вважаючи, що саме вона є власником такої квартири, оскільки придбала її за власні кошти, але відповідачі не визнають її права власності на спірну нерухомість, ОСОБА_1 просила позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Рішенням Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року, позов задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з даним позовом.

Визнано частково недійсним, в частині покупця, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 24 червня 2006 року між ОСОБА_6, ОСОБА_5 та ОСОБА_2

Переведено на ОСОБА_1 права покупця за вказаним договором.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 й скасовано право власності ОСОБА_2 на цю квартиру.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить ухвалені в справі судові рішення скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Однак зазначеним вимогам закону рішення судів не відповідають.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спірна квартира була придбана позивачем за її особисті кошти.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2

Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 25 січня 1997 року до 15 січня 2013 року, від якого мають двох дітей ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.

24 червня 2006 року між ОСОБА_6, ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.

Згідно умов цього договору, продаж спірної квартири вчинено за 19 434 грн, які продавці отримали від покупця ОСОБА_2 ще до підписання цього договору.

Також сторони підтвердили, що оспорюваний договір не носить характеру мнимої чи удаваної угоди, а на квартиру, яка є предметом цього договору не існує прав третіх осіб, як у межах України так і за кордоном.

Згідно із ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмету купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1ст. 216 ЦК України).

За правилами ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Якщо при вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд встановить, що фактично майно було придбано за кошти іншої особи для неї та, що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає, вказаний договір визнається недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Статтями 57, 58 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі, зокрема, письмових доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_3 зазначав, що спірна квартира була придбана його дружиною за спільні кошти подружжя, про що знала позивач з 2006 року й ніяких претензій не мала, при цьому при намірі придбати квартиру особисто для себе ОСОБА_1, мала можливість видати довіреність на чоловіка чи доньку, які мешкали у місті Дніпропетровську, для вчинення правочину від її імені.

Суди попередніх інстанцій в порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 304, 315 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули; доводів та заперечень сторін належним чином не перевірили; не встановили усіх дійсних обставин справи, що мають вирішальне значення для правильного її вирішення; не з'ясували предмет та підстави заявленого ОСОБА_1 позову, зокрема підстави визнання правочину частково недійсними й відповідно не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Також поза увагою як суду першої так і апеляційної інстанції залишився ще той факт, що ОСОБА_1 у лютому 2013 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення суми позики в розмірі 19 434 грн, яка відповідає сумі вартості спірної квартири, наданої у борг 23 червня 2006 року, саме за день до укладення оспорюваного правочину, й не надано такому факту належної правової оцінки.

Отже, висновки судів щодо доведеності та обґрунтованості позовних вимог є передчасними, ґрунтуються на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Крім того, в достатньому обсязі не обґрунтовані висновки судів щодо наявності підстав для поновлення позивачу строку звернення до суду з даним позовом, не наведено причин пропуску такого строку та доказів на підтвердження їх поважності.

Таким чином, неповно з'ясувавши дійсні обставини справи, не давши належної оцінки доказам, суди допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Амур - Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 серпня 2015 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.