6-28744ск15 Про визнання іпотечного договору недійсним - 09.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовської Тетяни Леонідівни, Реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції про визнання іпотечного договору недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 20 серпня 2015 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Фонд), приватного нотаріуса Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовської Т.Л., Реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції про визнання іпотечного договору недійсним.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 12 грудня 2011 року було укладено іпотечний договір між ОСОБА_4 та Фондом, зареєстрований в державному реєстрі за № 858 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. Зазначав, що спірний договір укладався на забезпечення виконання ОСОБА_4 як фізичною особою-підприємцем зобов'язань, що випливають з укладеного між нею та Фондом договору № 12-11-ЦП про надання цільової позики на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, від 09 грудня 2011 року, у розмірі 363 699 грн. Предметом іпотеки була квартира АДРЕСА_1, яка була придбана відповідачем ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу за час перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 Посилаючись на те, що при укладенні договору іпотеки квартири він як співвласник квартири не надавав письмової згоди на його укладення, просив визнати оскаржуваний договір недійсним.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2015 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним іпотечний договір від 12 грудня 2011 року, укладений між Фондом та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л., зареєстрований в реєстрі за № 858.

Скасовано запис у Державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, зареєстрований 12 грудня 2011 року за № 11954351 приватним нотаріусом Серкізовською Т.Л. на підставі договору іпотеки від 12 грудня 2011 року, на квартиру АДРЕСА_1.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 16 липня 2015 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 243 грн 60 коп., понесених судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 20 серпня 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 червня 2015 року частково скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково.

Договір іпотеки від 12 грудня 2011 року, укладений між Фондом та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л., зареєстрований в реєстрі за № 858, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, визнано недійсним в частині Ѕ цієї квартири, належної ОСОБА_3, скасувавши запис у Державному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, зареєстрований 12 грудня 2011 року за № 11954351 приватним нотаріусом Серкізовською Т.Л.на підставі договору іпотеки від 12 грудня 2011 року, на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення судів не відповідають.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, виходив з того, що предметом іпотеки за оспорюваним позивачем договором іпотеки є майно, яке перебувало в його з іпотекодавцем спільній сумісній власності, передане в іпотеку без згоди позивача, тобто при укладенні договору іпотеки було допущено порушення вимог ст. 6 Закону України "Про іпотеку", а тому є підстави для визнання договору іпотеки недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення щодо визнання недійсним договору іпотеки в частині Ѕ частини квартири, належної ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 18 жовтня 2013 року за ОСОБА_3 визнано право власності на Ѕ частини квартири, а тому квартира набула статус часткової власності і відповідно до ст. 356 ЦК України кожен з власників вправі розпоряджатися цим майном на свій розсуд. Тобто ОСОБА_4 вправі була передати в іпотеку в якості забезпечення виконання свого зобов'язання перед Фондом лише належну їй Ѕ частини спірної квартири.

Проте з таким висновками повністю погодитись не можна.

Судами встановлено, що 09 грудня 2011 року між Фондом та ОСОБА_4 було укладено договір № 12-11-ЦП про надання цільової позики на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, від 09 грудня 2011 року у розмірі 363 699 грн.

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 12 грудня 2011 року між Фондом та ОСОБА_4 було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л., зареєстрований в реєстрі за № 858.

Відповідно до п. 1.2 іпотечного договору предметом іпотеки є нерухоме майно-квартира АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу ІваненкоО.С., за реєстровим номером № 2701.

Згідно зі свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1, виданого повторно відділом реєстрації актів цивільного стану Тернопільського міського управління юстиції від 03 червня 2009 року, актовий запис № 1729, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 02 листопада 1991 року перебували в зареєстрованому шлюбі.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 18 лютого 2012 року шлюб між ними розірвано.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 18 жовтня 2013 року встановлено, що квартира АДРЕСА_1 придбана за час перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в зареєстрованому шлюбі, є їх спільною сумісною власністю, та в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_3 визнано право власності на 1/2 частини вказаної квартири.

Таким чином, судом першої інстанції правильно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 на момент укладення іпотечного договору перебувала у спільній сумісній власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Статтею 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання.

За змістом ст. ст. 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у ст. ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Судом встановлено, що копія нотаріальної (архівної) справи містить заяву ОСОБА_4 від 12 грудня 2011 року про те, що вона не перебуває у шлюбі.

Тобто позивач ОСОБА_3 як співвласник квартири АДРЕСА_1, яка була об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, згоди на передачу її в іпотеку та на укладення спірного іпотечного договору не надавав.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року № 6-1568цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, на викладене уваги не звернув та дійшов передчасного висновку щодо наявності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсним договору іпотеки.

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, були порушені норми матеріального та процесуального права, таке рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК Українищодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.