Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Касьяна О.П.,

суддів: Амеліна В.І., Дербенцевої Т.П., Остапчука Д.О., Савченко В.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2015 року,

У січні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.

Позов мотивовано тим, що вони з відповідачем з червня 1987 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, проте на теперішній час подружніх та сімейних стосунків не підтримують, спільного господарства не ведуть. Їх сім'я розпалася та відновлена бути не може.

Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 05 червня 2009 року позов задоволено. Шлюб зареєстрований 19 червня 1987 року відділом запису актів громадського стану адміністрації м. Ноябрську Тюменської області Росії, актовий запис № 407, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - розірвано.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2015 року зазначене рішення районного суду скасовано й в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить змінити мотивувальну частину рішення апеляційного суду, зазначивши про непідсудність даного спору судам України й залишити незмінною резолютивну його частину, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Після відкриття касаційного провадження до суду касаційної інстанції надійшла заява від імені ОСОБА_2про відмову від касаційної скарги на рішення апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2015 року. Через наявність сумнівів, що зазначена заява підписана саме ОСОБА_2та відсутність підтвердження на запити суду відмови від касаційної скарги останньою, касаційна скарга підлягає розгляду по суті, що не порушує права заявника

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилами ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій зазначеним вимогам закону не відповідають.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з того, що сім'я сторін фактично розпалася, подальше спільне проживання та збереження шлюбу неможливе.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з недоведеності позовних вимог ОСОБА_1

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

За правилами ч. 1 ст. 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 112 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Судами встановлено, що сторони зареєстрували шлюб 19 червня 1987 року у м. Ноябрську Тюменської області Росії.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами Російської Федерації, й мають тимчасову посвідку на проживання на території України.

Обгрунтовуючи як доводи апеляційної так і касаційної скарги ОСОБА_2 зазначала про те, що працює та постійно проживає на території Російської Федерації, про розгляд даної справи дізналася випадково, оскільки на час подання позову взагалі не відвідувала Україну.

Питання підсудності цивільних справ урегульоване в главі 1 розділу ІІІ ЦПК України (1618-15) , яка визначає загальні правила підсудності, та в ст. 414 ЦПК України, яка передбачає, що підсудність цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Вирішуючи питання про підсудність справ з іноземним елементом, суди України відповідно до вимог ст. ст. 2, 414 ЦПК України повинні керуватися як нормами ЦПК України (1618-15) , так і нормами Закону України "Про міжнародне приватне право" (2709-15) та нормами відповідних міжнародних договорів.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України", ст. 3 Закону України "Про міжнародне приватне право" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовується у порядку, передбаченому для норм національного законодавства, і якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Згідно з п.1 ст. 28 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної у м. Мінську 22 січня 1993 року, ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94ВР (240/94-ВР) (Протокол до Конвенції підписано у м. Москва 28 березня 1997 року і ратифіковано Законом України від 03 березня 1998 року № 140/98ВР (140/98-ВР) ), по справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подачі заяви. Якщо на момент подачі заяви подружжя проживає на території іншої Договірної Сторони, то компетентні також установи цієї Договірної Сторони.

Разом з тим, п. 1 ст. 29 вказаної Конвенції передбачено, що по справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подачі заяви. Якщо на момент подачі заяви подружжя проживає на території іншої Договірної Сторони, то компетентні також установи цієї Договірної Сторони.

Всупереч вищевказаним вимогам, суди належним чином не перевірили доводи, які мають значення для правильного вирішення справи, не з'ясували у якій країні на час подачі позову проживали сторони,не встановили наявність перешкод для вирішення спірних відносин в порядку, визначеному законодавством України, невірно визначили право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом.

Ураховуючи, що суди першої й апеляційної інстанцій, у порушення вимог ст. ст. 212 - 215, 303, 316 ЦПК України, не дотрималися норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи - касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалені у справі рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити частково.

Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 05 червня 2009 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.