Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Хопти С.Ф., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про визнання правочинів недійсними та звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційними скаргами ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 4 серпня 2015 року,

У травні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог посилався на те, що 5 травня 2008 року згідно з укладеним договором позики позичив ОСОБА_4 57 500 доларів США. На забезпечення виконання цих зобов'язань між ними було укладено іпотечний договір, згідно з яким ОСОБА_4 передав йому в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1. У подальшому, з травня 2008 року по жовтень 2009 року, він ще чотири рази позичав ОСОБА_4 грошові кошти, у зв'язку з чим його борг становить 192 тис. доларів США. При цьому одночасно з укладенням додаткових договорів до договору позики укладалися додаткові договори до іпотечного договору.

У липні 2012 року йому стало відомо, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2012 року за ОСОБА_5 визнано право власності на вказаний вище житловий будинок, який ОСОБА_4 передав йому, позивачу, в іпотеку. Зазначене заочне рішення суду було скасовано рішенням апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2013 року і в задоволенні позову ОСОБА_5 було відмовлено. При цьому до скасування заочного рішення суду ОСОБА_5 згідно з договором купівлі-продажу від 28 грудня 2012 року зміг продати будинок ОСОБА_6, яка, в свою чергу, 1 червня 2013 року продала спірний житловий будинок ОСОБА_7, який 22 серпня 2013 року продав цей будинок ОСОБА_8

Посилаючись на те, що він, як іпотекодержатель, згоди на відчуження предмета іпотеки не надавав, ОСОБА_3 просив визнати всі укладені договори купівлі-продажу недійсними. Крім того, заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 29 липня 2013 року, що набрало законної сили після апеляційного перегляду, було задоволено його позов та на його користь стягнуто з ОСОБА_4 позику в сумі 3 161 068 грн, яке не виконано. У зв'язку з цим для задоволення цих вимог позивач просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно зі ст. 38 Закону України "Про іпотеку" шляхом продажу його третій особі. Для збереження іпотечного майна в належному стані просив передати йому предмет іпотеки в управління до моменту реалізації.

Заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 4 серпня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку від 28 грудня 2012 року. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_6, від імені якої на підставі довіреності діяв ОСОБА_10, та ОСОБА_7 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку від 1 червня 2013 року. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку від 22 серпня 2013 року. У рахунок задоволення вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 за договором позики від 5 травня 2008 року в редакції відповідно до додаткового договору № 4 від 30 жовтня 2009 року на суму 3 164 509 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці площею 732 кв.м, шляхом застосування визначеної ст. 38 Закону України "Про іпотеку" процедури продажу. Передано предмет іпотеки - зазначений житловий будинок з надвірними будівлями за вказаною адресою в управління ОСОБА_3 на період його реалізації за процедурою продажу. У решті позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційних скаргах, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права: ОСОБА_8 просить судові рішення скасувати й відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позову; ОСОБА_9 просить судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_8 підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_9 - задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позичальник, ОСОБА_4, не виконав своїх позикових зобов'язань, що підтверджено рішенням суду, у зв'язку з чим на підставі укладеного іпотечного договору звернуто стягнення на предмет іпотеки. При цьому суди також виходили з того, що предмет іпотеки неодноразово відчужувався, у тому числі й на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасовано, без згоди іпотекодержателя, тому на підставі ст. 215 ЦК України, ст. 9 Закону України "Про іпотеку" договори купівлі-продажу визнані недійсними.

Проте повністю погодитись із таким висновком судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судоми установлено, що 5 травня 2008 року згідно з укладеним договором позики ОСОБА_3 позичив ОСОБА_4 57 500 доларів США. На забезпечення виконання цих зобов'язань між ними було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, згідно з яким ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1, що знаходиться на земельній ділянці площею 732 кв. м. У подальшому, 5 серпня 2008 року, 2 квітня 2009 року, 19 травня 2009 року та 30 жовтня 2009 року сторони ще чотири рази укладали додаткові договори про збільшення суми позики, у зв'язку з чим борг ОСОБА_4 становить 192 тис. доларів США. При цьому одночасно з укладенням додаткових договорів до договору позики укладалися додаткові договори до іпотечного договору.

Вирішуючи спір, суди вважали, що між сторонами укладено договір іпотеки у формі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, обтяження внесено до Державного реєстру іпотек (а.с. 19-26).

Судами також встановлено, що заочним рішенням Київського районного суду м. Харкова від 17 лютого 2012 року за ОСОБА_5 визнано право власності на вказаний вище житловий будинок, який ОСОБА_4 передав позивачу в іпотеку. Зазначене заочне рішення суду було скасовано рішенням апеляційного суду Харківської області від 14 серпня 2013 року і в задоволенні позову ОСОБА_5 було відмовлено. При цьому до скасування заочного рішення суду ОСОБА_5 згідно з договором купівлі-продажу від 28 грудня 2012 року продав будинок ОСОБА_6, яка, в свою чергу, 1 червня 2013 року продала спірний житловий будинок ОСОБА_7, який 22 серпня 2013 року продав цей будинок ОСОБА_8

Оскільки позивач, як іпотекодержатель, згоди на відчуження предмета іпотеки не надавав суд на підставі ст. 215 ЦК України, ст. 9 Закону України "Про іпотеку" визнав всі три договори купівлі-продажу недійсними.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону: у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернувши стягнення на предмет іпотеки, суди не звернули уваги на положеннями ч. 1 ст. 39 Закону "Про іпотеку", якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

У порушення наведених норм права та вимог ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України, суд прийняв рішення про звернення стягнення на предмети іпотеки шляхом їх продажу за початковою ціною, що встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності (незалежним експертом) на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості суд не зазначив всіх його складових, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, а також початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до ст. 38 Закону "Про іпотеку".

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 27 травня 2015 року № 6-61 цс 15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Крім того, у порушення вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України суд не визначився зі складом осіб, які мають брати участь у справі, і в порядку, передбаченому ст. 33 ЦПК України, не залучив до участі у справі ОСОБА_9, який, перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_8, 22 серпня 2013 року за договором купівлі-продажу придбав житловий будинок АДРЕСА_1, укладений від імені його дружини та на неї зареєстрований. З урахуванням положень ст. ст. 60, 65 СК України та виходячи з презумпції спільності майна подружжя ОСОБА_9 є співвласником спірного житлового будинку, проте суд визнав договір купівлі-продажу недійсним, не залучивши його до участі у справі, чим вирішив питання про його права та обов'язки.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судові рішення не можуть вважатися законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково, касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити.

Заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 23 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 4 серпня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.