6-29962ск15 Про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 09.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до Снятинського дитячого будинку-інтернат про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 6 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 4 вересня 2015 року,

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що 14 березня 2014 року був прийнятий на роботу на посаду інструктора з праці Снятинського дитячого будинку-інтернат, а наказом від 30 квітня 2014 року № 22 його було звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадової інструкції. Підставою звільнення стало те, що 1 квітня 2014 року вихованець інтернату ОСОБА_4, якого він узяв у групу дітей для проведення занять, відпустив його на інше заняття із катихизації, проте він утік із закладу, за що йому 6 квітня 2014 року оголосили догану, а 28 квітня 2014 року вихованець ОСОБА_5, який знаходився в його групі дітей для проведення занять з праці, при виході з класу впав зі сходів і травмувався. Вважав своє звільнення незаконним, оскільки в його обов'язки не входили контроль за вихованцями поза межами навчального класу, а зі ОСОБА_5 стався нещасний випадок.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд поновити його на роботі, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 6 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 4 вересня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати й ухвалити рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, виходив із того, що його звільнення позивача за п. 3 ст. 40 КЗпП України здійснено відповідачем з дотриманням вимог трудового законодавства, оскільки позивач порушив вимоги посадової інструкції інструктора праці, згідно з яким несе персональну відповідальність за вихованців закладу під час проведення заходів із закріпленою групою та за чітке виконання трудової діяльності під час робочого процесу в класах соціально-трудової реабілітації.

Апеляційний суд погодився з таким висновком суду, зазначивши також про те, що позивач виконував свої обов'язки несумлінно і нечесно, а роботодавець дотримався всіх вимог трудового законодавства щодо врахування обставин порушення трудових обов'язків.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судоми установлено, що 14 березня 2014 року ОСОБА_3 прийнятий на роботу на посаду інструктора з праці Снятинського дитячого будинку-інтернат.

Наказом директора Снятинського дитячого будинку-інтернат від 30 квітня 2014 року № 22 позивача було звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадової інструкції.

Судом також установлено, що підставою звільнення ОСОБА_3 стало те, що 1 квітня 2014 року вихованець інтернату ОСОБА_4, якого він узяв у групу дітей для проведення занять, відпустив його на інше заняття із катихизації, проте вихованець утік із закладу, за що позивачу 6 квітня 2014 року оголошено догану. 28 квітня 2014 року вихованець ОСОБА_5, який знаходився в групі дітей для проведення позивачем занять з праці, при виході з класу впав зі сходів і травмувався. Проведеним службовим розслідуванням установлено, що ОСОБА_5 самовільно покинув заняття, так як інструктор з праці ОСОБА_3 за ним не наглядав і коли він перелазив огорожу, щоб покинути територію інтернату, впав і вивихнув руку.

Відповідно до п. 3 ст. 40 КЗпП трудовий договір може бути розірвано в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо раніше до нього застосовувались заходи дисциплінарного стягнення.

Тому при звільненні працівника з підстав, передбачених цією нормою закону, роботодавець повиненнавести конкретні факти допущеного ним невиконання обов'язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення та коли. Пленум Верховного Суду України в п. 22 постанови від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) роз'яснив судам, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни судам необхідно з'ясувати, в чому конкретно виявилося порушення, що стало приводом до звільнення; чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за п. 3 ст. 40 КЗпП України; чи додержано власником або уповноваженим ним органом передбачених статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правил і порядку застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

У справах про поновлення на роботі обов'язок доведення правомірності звільнення працівника з ініціативи роботодавця лежить саме на роботодавцеві.

У порушення наведених норм права та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд виключно послався лише на пояснення та докази, подані відповідачем, роботодавцем, і взагалі не надав жодної правової оцінки доводам позивача про те, що необхідно було з'ясувати організацію роботи інтернату згідно з наказом по інтернату про організацію та початок нового навчального періоду від 26 серпня 2014 року, його графік роботи та положення посадової інструкції. Зокрема, позивач посилався на те, що його звільнення за порушення таких оціночних, узагальнюючих обов'язків як персональна відповідальність за особистий догляд, життя і здоров'я вихованців інтернату є обов'язком усіх працівників інтернату. При цьому відповідальність за життя, здоров'я та відповідні побутові умови вихованців несуть на лише він, а і медичний персонал інтернату. Також зазначав, що суд не дав оцінки його доводам про те, що згідно з посадовою інструкцією він несе відповідальність за безпеку вихованців під час занять та не несе такої відповідальності за безпеку вихованців під час їх слідування зі спального приміщення до майстерні і назад, а випадки з вихованцями відбулись поза межами класу; суд не дав оцінки тому, що з вихованцем ОСОБА_5 стався нещасний випадок, він надав йому першу допомогу, тобто суд не врахував конкретні обставини події і не вказав, що саме він порушив зі своїх посадових обов'язків та яка його вина.

Позивач також зазначав, що роботодавець не врахував його позитивну характеристику, що у нього на вихованні знаходиться донька, інвалід 1 групи, а суд зазначене не оцінив при застосуванні відповідачем такої крайньої міри як звільнення.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Колегія суддів доходить висновку, що апеляційний суд не дав належної правової оцінки тому, що відповідач при застосуванні такого крайнього заходу, як звільнення, обмежився лише загальним посиланням на систематичне невиконання позивачем без поважних причин посадових обов'язків та не врахував положення ч. 3 ст. 149 КЗпП, згідно з яким при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не може вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.