Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М., суддів: Висоцької В.С., Умнової О.В., Кафідової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про виселення, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2015 року,

У січні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 на яку в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором, укладеним 26 березня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_9, звернуто стягнення як на предмет іпотеки за рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2013 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25 березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові з інших підстав.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову банку та направити справу у вказаній частині на новий розгляд до апеляційного суду, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню у зв'язку з наступним.

Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При розгляді справи судами встановлено, що 26 березня 2007 року ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_9 уклали кредитний договір, відповідно до якого банк надав ОСОБА_9 кредит у вигляді кредитної ліні у розмірі 47 569 доларів США строком до 23 березня 2017 року, а ОСОБА_9 зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку встановлених кредитним договором;

Того ж дня для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_9 за кредитним договором ПАТ КБ "Приватбанк" і ОСОБА_10 уклали договір іпотеки нерухомого майна, а саме квартири загальною площею 55.30 кв. м., житловою площею 16.80 кв. м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Майно належить іпотекодавцеві на праві власності на підставі рішення суду від 08 червня 2006 року.

Свої зобов'язання за кредитним договором ПАТ КБ "ПриватБанк" виконав у повному обсязі, надавши позичальнику кредит в розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. Однак, позичальник свої зобов'язання за кредитним договором не виконує, внаслідок чого виникла кредитна заборгованість.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 28 лютого 2013 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 березня 2007 року звернуто стягнення на вказаний вище предмет іпотеки та виселено відповідачів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 з квартири.

Згідно довідки про склад родини та прописки, у квартирі проживають та зареєстровані ще відповідачі у даній справі, а саме ОСОБА_6 (реєстрація з 28 липня 2003 року), ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (реєстрація у обох з 04 червня 2013 року).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не виконані вимоги ст. 40 Закону України "Про іпотеку" щодо вручення мешканцям будинку, на якій звернено стягнення, як на предмет іпотеки, письмової вимоги добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, оскільки з реєстру поштових відправлень-претензій до боржників, де у числі адресатів зазначені ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_7 не вбачається, які саме претензії висувалися до вказаних осіб та чи отримували вони дані претензії.

Крім того, суд вважав що позивачем не доведено що проживання відповідачів в іпотечній квартирі порушує його права, оскільки на даний час діє Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" від 03 червня 2014 року (1304-18) , протягом дії якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно в тому числі і квартира АДРЕСА_1, яка виступала предметом забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, де кредит був виданий в іноземній валюті.

Апеляційний суд з такими висновками не погодився, встановив, що Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону, що узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у постанові від 27 травня 2015 року в справі № 6-57цс15.

Крім того, апеляційний суд встановив, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, тому відсутні передбачені законом підстави для виселення належним чином вселених мешканців із зазначеного будинку без надання їм іншого постійного житла (правова позиція Верховного Суду України висловлена у постанові від 18 березня 2015 року в справі № 6-39цс15).

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України "Про іпотеку".

Так, за змістом частин першої, другої статті 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини третьої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше жиле приміщення, за винятком випадків, зазначених у відповідному житловому законодавстві.

Відповідно до частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Зі змісту зазначених норм убачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку". З урахуванням частини другої статті 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (правова позиція Верховного Суду України висловлена у постанові від 09 вересня 2015 року в справі № 6-455цс15).

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

Як зазначено вище, суд апеляційної інстанції встановив, що в іпотеку передано квартиру, яка не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, а тому висновок апеляційного суду про відсутність передбачених законом підстав для виселення мешканців із цієї квартири без надання їм іншого постійного житла є обґрунтованим та таким, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України висловленою у постановах: від 18 березня 2015 року (справа № 6-39цс15); від 07 жовтня 2015 року (справа № 6-1468цс15); від 30 вересня 2015 року (справа № 6-1892цс15); від 11 листопада 2015 року (справа № 6-1630цс15); від 01 липня 2015 року (справа № 6-875цс15).

Доводи касаційної скарги та наявні в матеріалах справи документи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відсутність в даному випадку правових підстав для виселення відповідачів з житла без надання їм іншого житлового приміщення, а тому, керуючись ст. ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" відхилити.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 25 червня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.