6-27672ск15 Про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки - 02.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 11 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року,

У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство "РайффайзенБанк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль") про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовні вимоги мотивувало тим, що через неналежне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за договором кредиту від 18 червня 2008 року, щодо повного й своєчасного його погашення виникла заборгованість, розмір якої станом на 16 вересня 2013 року складає 25 020 430 грн 16 коп.

Посилаючись на те, що у забезпечення кредитного договору між банком та відповідачами було укладено договір іпотеки, ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" просило стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором в розмірі 25 020 430 грн 16 коп. та у рахунок вказаної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме земельну ділянку площею 0,5000 га, що розташована на території Української міської ради в АДРЕСА_2 та Ѕ частину недобудованого жилого будинку АДРЕСА_1, що належать ОСОБА_3 на праві власності.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 11 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 10 серпня 2015 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" заборгованість за кредитним договором у розмірі 9 791 556 грн 70 коп.

У рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № 014/2080/81/73229 від 18 червня 2008 року в розмірі 9 791 556 грн 70 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - належні ОСОБА_3 на праві власності земельну ділянку площею 0,5000 га, що розташована на території Української міської ради у АДРЕСА_2 та Ѕ частину недобудованого жилого будинку АДРЕСА_1, шляхом продажу на прилюдних торгах за початковою ціною, що буде встановлена на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Задовольняючи частково позовні вимоги ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з наявності правових підстав для стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення такої заборгованості, розмір якої підлягає зменшенню відповідно до сплачених відповідачем сум на погашення кредиту та ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна.

Судом установлено, що 18 червня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримала кредит за програмою "Кредит на будівництво власного житла" у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 495 000 доларів США зі сплатою 13,5% річних строком до 18 червня 2017 року.

У забезпечення вказаного договору того ж дня між ПАТ "РайффайзенБанк Аваль" та відповідачами було укладено договір іпотеки, згідно якого ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належні їй на праві власності земельну ділянку площею 0,5000 га, що розташована на території Української міської ради у АДРЕСА_2 та Ѕ частину недобудованого жилого будинку АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 передала належну їй на праві власності іншу Ѕ частину вказаного будинку.

29 лютого 2009 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду, якою встановлено дату остаточного погашення кредиту 18 червня 2027 року, також сторони дійшли згоди щодо кредитних канікул у період з 15 травня 2009 року до 15 грудня 2009 року.

Через неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за кредитним договором, виникла заборгованість розмір якої згідно наданого позивачем розрахунку станом на 16 вересня 2013 року складає 25 020 430 грн 16 коп., з яких 519 570, 17 доларів США - заборгованість за кредитом, що еквівалентно 4 152 924 грн 37 коп., 185 876, 14 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом, що еквівалентно 1 485 707 грн 96 коп. та 19 381 797 грн 83 коп. - пені.

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 527 ЦК Україниборжник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого іпотекою, передбачені Законом України "Про іпотеку" (898-15) .

Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (ст. 3 Закону України "Про іпотеку").

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачено умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

За змістом ч.1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Аналогічні вимоги містять договори кредиту та іпотеки, укладені між сторонами.

Отже підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки є порушення зобов'язань з боку боржника.

Відповідно до ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.

Згідно п. 9 41 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).

Однак, таке право кредитора слід розглядати і з огляду на наступне.

Як роз'яснено у п. 41 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав. Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини зі змістом цього поняття, визначитись, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства - справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій на порушення вимог ст. ст. 213, 214, 303, 304, 316 ЦПК України на вказані положення закону уваги не звернули, доводів та заперечень сторін не перевірили, належним чином не дослідили наданих позивачем розрахунків заборгованості за кредитним договором, унаслідок чого взагалі не встановили дійсного розміру кредитної заборгованості та її співмірність із вартістю іпотечного майна, при цьому в достатньому обсязі суди не вмотивували висновку щодо зменшення розміру пені та загального розміру заборгованості за кредитним договором й відповідно не визначилися з обсягом відповідальності відповідачів.

При цьому, суди належним чином не вирішено питання прийняття зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судами, як першої, так і апеляційної інстанцій, фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхневого вирішення спору.

Крім того, резолютивні частини рішень судів про звернення стягнення на предмет іпотеки у повній мірі не відповідають вимогам ст. 39 Закону України "Про іпотеку" та п. 4 ст. 215 ЦПК України, оскільки у них не зазначено загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.

Також, судами попередніх інстанцій не встановлено і не зазначено у рішенні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної у грошовому вираженні за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку", про що вказано у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року в справі № 6-61цс15.

За таких обставин, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим, відповідно до ст. 338 ЦПК Українипідлягають скасуванню з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.