Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Леванчука А.О., Мазур Л.М.,

Нагорняка В.А., Писаної Т.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Національного університету водного господарства та природокористування до ОСОБА_3 про виселення з гуртожитку за касаційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 липня 2015 року,

У березні 2011 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про виселення із кімнати № НОМЕР_1 гуртожитку № 8 по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що ОСОБА_3 за рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 червня 2010 року визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку, проте не звільнила займану кімнату від своїх речей, ключі від кімнати коменданту гуртожитку не повернула, кімнату не звільнила. Посилаючись на вказані обставини позивач просив суд позов задовольнити.

Заочним рішенням Рівненського міського суду від 11 липня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 9 липня 2015 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_3 з кімнати № НОМЕР_1 в гуртожитку № 8 Національного університету водного господарства та природокористування по АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами установлено, що 1 грудня 1994 року розпорядженням ректора Українського інституту інженерів водного господарства (на теперішній час Національний університет водного господарства та природокористування) відповідачу, яка займала посаду лаборанта кафедри українознавства та іноземних мов, тимчасово, строком на 1 рік було надано кімнату № НОМЕР_1 в належному інституту гуртожитку.

У подальшому строк проживання продовжено до 31 серпня 1998 року, у подальшому до 30 червня 2002 року.

Рішенням Рівненського міського суду від 29 червня 2010 року ОСОБА_3 визнано такою, що втратила право користування житлом у гуртожитку, з підстав відсутності наймача понад шість місяців, передбачених ст. ст. 71, 72 ЖК України.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 звільнена з роботи, втратила право користування вказаним приміщенням, та повинна бути виселена з кімнати гуртожитку без надання іншого жилого приміщення на підставі ст. 132 ЖК України.

Проте з такими висновками судів повністю погодитись не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину.

Згідно з п. 40 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3 червня 1986 року № 208 (208-86-п) (далі - Примірне положення), сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 (v0002700-85) "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України (5464-10) ", якщо гуртожиток надано у зв'язку з роботою, слід з'ясовувати вид трудового договору, укладеного між позивачем і відповідачем, і а яких підстав він був припинений, маючи на увазі, що згідно зі ст. 132 ЖК України без надання іншого жилого приміщення можуть бути виселені сезонні, тимчасові працівники, які припинили роботу, особи, які працюють за строковим трудовим договором, а також інші працівники, які звільнилися за власним бажанням без поважних причин, або звільнені за порушення трудової дисципліни чи вчинення злочину.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність підстав для виселення відповідача з гуртожитку на підставі ст. 132 ЖК України, а також, що відповідач не відносить до кола осіб, які можуть бути виселені з наданням іншого жилого приміщення, передбаченого ст. 125 ЖК України, одночасно задовольнив вимоги з посиланням на судове рішення як преюдиційний доказ, яким відповідача визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням, з підстав відсутності наймача понад шість місяців, що є взаємовиключним.

Разом із тим, суди пославшись у рішенні на ст. 132 ЖК України як на підставу для задоволення позову, суди попередніх інстанцій належним чином не з'ясували та не визначили правову підставу для виселення відповідача із займаного жилого приміщення.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судами як першої, так і апеляційної інстанцій фактичних обставин, які мають істотне значення для справи, що у свою чергу призвело до поверхневого вирішення позову.

За таких обставин ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України їх слід скасувати у цій частині з передачею справи до суду першої на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 липня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 9 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.