685/1486/15-ц Про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - 05.10.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Теофіпольської селищної ради Хмельницької області до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Хмельницької області від 08 квітня 2016 року,

У грудні 2015 року Теофіпольська селищна рада Хмельницької області звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 20 січня 1988 року ОСОБА_3 були надані в користування кімнати № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 у гуртожитку по АДРЕСА_1. З 1990 року у цих кімнатах також зареєстрована його дружина - ОСОБА_4

Посилаючись на те, що ОСОБА_3 вибув на інше постійне місце проживання, а ОСОБА_4 з 2007 року добровільно виселилась і з заявою про продовження строку відсутності в гуртожитку не зверталася, позивач просив визнати відповідачів такими, що втратили право на користування кімнатами № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 у цьому гуртожитку.

Рішенням Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 23 лютого 2016 року позов Теофіпольської селищної ради Хмельницької області задоволено частково. Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням у кімнатах № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_2. В іншій частині позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької області від 08 квітня 2016 року рішення районного суду в частині відмови у визнанні ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, скасовано. Визнано ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням у кімнатах № № НОМЕР_1, НОМЕР_2 у гуртожитку по АДРЕСА_2. Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Судові рішення в частині задоволення позову до ОСОБА_3 не оскаржені, тому в касаційному порядку не переглядаються (ст. 335 ЦПК України).

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову до ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачка не проживає у гуртожитку з поважної причини, зокрема догляд за матір'ю, яка є інвалідом першої групи та потребує постійного стороннього догляду. При цьому суд керувався ст. 71 ЦПК УРСР.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належить житловий будинок, в якому вона постійно проживає, а сторонню допомогу її матері та бабі надавали соціальні працівники. При цьому суд керувався ст. 71 ЦПК УРСР.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 20 січня 1988 року ОСОБА_3 були надані в користування кімнати № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 у гуртожитку по АДРЕСА_1. З 1990 року у цих кімнатах також зареєстрована його дружина - ОСОБА_4

Пред'являючи позов, Теофіпольська селищна рада Хмельницької області посилалась на те, що ОСОБА_4, з 2007 року добровільно виселилась із гуртожитку, а із заявою про продовження строку відсутності в цьому гуртожитку не зверталася.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 71 ЖК при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" (v0002700-85) судам роз'яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст. 71 ЖК), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

На наведене суд апеляційної інстанції уваги не звернув та не врахував того, що ОСОБА_4 з 2007 року здійснює догляд за своєю матір'ю, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та бабою, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, які потребують постійного стороннього догляду, а також того, що соціальний працівник Теофіпольського територіального центру соціального обслуговування приходить до них два рази на тиждень на одну годину, тобто не надає постійної сторонньої допомоги.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що сторонню допомогу матері та бабі відповідачки постійно надавали соціальні працівники, оскільки не навів на підтвердження цього належних та допустимих доказів, відтак, обґрунтував своє рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Також апеляційний суд не врахував медичних довідок, висновків, епікризів, медичної карти та висновку МСЕК, а також показів свідків, з яких вбачається, що матір відповідачки потребує постійного стороннього догляду, який надає остання, і тому не проживає у спірному гуртожитку з поважних причин.

Крім того, суд апеляційної інстанції, пославшись на ст. 71 ЖК, мотивував рішення фактичним вибуттям відповідачки на інше місце проживання, тобто по суті навів мотиви для задоволення позову, передбачені ст. 107 ЖК.

За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вирішив спір у відповідності до закону, який підлягав застосуванню, та дійшов до правильного й обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання ОСОБА_4 такою, що втратила право користування житловим приміщенням у гуртожитку, оскільки не проживає там з поважної причини.

Однак вказані обставини не були враховані апеляційним судом при ухваленні оскаржуваного рішення, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Хмельницької області від 08 квітня 2016 року в частині задоволення позову Теофіпольської селищної ради Хмельницької області до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, скасувати, рішення Теофіпольського районного суду Хмельницької області від 23 лютого 2016 року в цій частині залишити в силі.