Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дем'яносова М.В.,

суддів: Коротуна В.М.,

Нагорняка В.А.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Комунального підприємства "Дніпроводоканал" Дніпропетровської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 лютого 2015 року,

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до КП "Дніпроводоканал" Дніпропетровської міської ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що перебував у трудових відносинах з відповідачем з 05 квітня 2012 року по 01 липня 2014 року на посаді токаря 5 розряду. Наказом № 119-3 його було звільнено з займаної ним посади за згодою сторін. Однак, заяву про звільнення на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України він написав під тиском, не маючи наміру звільнятись, про що повідомив відповідача заявою від 03 липня 2014 року. Крім того, зазначений наказ про звільнення був видний в період перебування позивача на лікарняному.

ОСОБА_2 просив позовні вимоиг задовольнити.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_2 на посаді токаря V розряду ремонтно-механічного цеху КП "Дніпроводоканал" Дніпропетровської міської ради.

Стягнуто з КП "Дніпроводоканал" Дніпропетровської міської ради на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 17 402 грн.

Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення суми середньої заробітної плати за один місяць у розмірі 4 152 грн 77 коп. допущено до негайного виконання.

У задоволенні решти вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 лютого 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2014 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 скасовано, ухвалено в скасованій частині нове рішення про відмову в задоволенні зазначених позовних вимог.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення апеляційного суду, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 суд першої інстанції вказував на те, що позивача звільнено з порушенням ч. 3 ст. 40 КЗпП України, тобто в період його непрацездатності.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

Згідно з ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Відповідно до роз'яснень викладених у п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відсутності (ч. 3 ст. 40 КЗпП України) стосуються як передбачених статтями 40, 41 (1) КЗпП (322-08) , так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволення вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, апеляційний суд указував на те, що звільнення працівника в даному випадку було проведено за угодою сторін відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України на підставі його заяви із зазначенням дати звільнення, а саме 01 липня 2014 року, а тому правила ч. 3 ст. 40 КЗпП України не розповсюджується.

Трудова угода про припинення трудового договору, вчинена працівником проти його фактичної волі, внаслідок застосування до нього психічного тиску роботодавця, не може створювати юридичних наслідків, однак таких доказів матеріали справи не містять.

Отже, встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 лютого 2015 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при їх ухваленні та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками судів по їх оцінці.

Керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 лютого 2015 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.