6-14269св15 Про визнання недійсними договорів дарування частини частини житлового будинку - 29.07.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4, ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів дарування, за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2015 року,

У грудні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування 1/2 частини житлового будинку, 1/2 частини земельної ділянки та державного акта на право приватної власності на землю.

Позивач посилався на те, що 12 квітня 2002 року між її матір'ю ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір дарування земельної ділянки та житлового будинку по АДРЕСА_1.

22 квітня 2002 року ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в рівних частинах земельну ділянку для обслуговування цього житлового будинку площею 643 кв. м. Згідно з договором дарування від 24 квітня 2002 року ОСОБА_6 відчужила останньому 1/2 частини цього будинку з господарськими спорудами. Вказані договори посвідчено нотаріально.

Позивачка зазначала, що вказані договори на користь ОСОБА_4 укладено з використанням стану здоров'я її матері, яка неодноразово проходила лікування у психоневрологічному диспансері, а тому діяла несвідомо. Також вказувала, що на момент посвідчення договору дарування частини житлового будинку вона, як і її сестра, були неповнолітніми, однак згоди на це органу опіки та піклування нотаріусом отримано не було.

Посилаючись на положення ст. ст. 48, 55 ЦК України в редакції 1963 року, зазначала, що оспорювана угода порушує особисті та майнові права її, як неповнолітньої дитини, та укладена особою, яка в силу свого захворювання не могла розуміти значення своїх дій. У зв'язку із цим вважала також недійсними договір дарування земельної ділянки в частині її відчуження ОСОБА_4 та виданий на його підставі державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0321 га, серії НОМЕР_1 від 17 липня 2002 року. З цих підстав просила задовольнити позов.

У лютому 2014 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування житлового будинку та земельних ділянок. При цьому зазначала, що ОСОБА_6 на момент укладення договорів перебувала в такому стані, що не могла розуміти значення своїх дій.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 23 січня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини будинковолодіння по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, посвідчений 24 квітня 2002 року приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Шкіндер С.В. та зареєстрований за № 937.

Визнано частково недійсним договір дарування земельної ділянки від 22 квітня 2002 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Шкіндер С.В. та зареєстрований за № 920, в частині відчуження ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_4

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0321 га, серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4 17 липня 2002 року.

Позов ОСОБА_5 задоволено частково. Визнано частково недійсним договір дарування земельної ділянки від 22 квітня 2002 року, укладений між ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Шкіндер С.В. та зареєстрований в реєстрі за № 920, в частині відчуження ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_4 У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2015 року рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 23 січня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 1/2 частини будинку по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, посвідчений 24 квітня 2002 року приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Шкіндер С.В. та зареєстрований за № 937.

Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0321 га, яка знаходиться по АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4 17 липня 2002 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відмовити.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення апеляційного суду не відповідає вказаним вимогам.

Судами встановлено, що 12 квітня 2002 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Шкіндер С.В., згідно з умовами якого ОСОБА_5 подарувала, а ОСОБА_6 прийняла в дар земельну ділянку № 3, розміром 648 кв. м, - для ведення особистого підсобного господарства, що знаходиться на території Павлівської сільської ради, а також житловий будинок АДРЕСА_1.

22 квітня 2002 року ОСОБА_5 згідно з договором дарування подарувала в рівних долях ОСОБА_6 та ОСОБА_4 земельну ділянку № 1, розміром 643 кв. м - для ведення господарства та обслуговування будинку, яка знаходиться на території Павлівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області.

24 квітня 2002 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладено договір дарування, згідно з яким ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_4 прийняв у дар 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1.

На підставі договору дарування від 22 квітня 2002 року ОСОБА_4 17 липня 2002 року видано державний акт на право приватної власності на землю серії НОМЕР_1, згідно з яким передано у власність земельну ділянку площею 0,0321 га, що знаходиться на території с. Павлівка, Павлівської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та частково позовні вимоги ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 на момент укладення договору дарування 1/2 частини житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель і споруд не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а тому дійшов висновку про те, що договір дарування 1/2 частини житлового будинку, договір дарування земельної ділянки в частині відчуження її ОСОБА_4 та виданий на його підставі державний акт підлягають визнанню недійсними.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оспорюваний договір дарування 1/2 частини спірного житлового будинку на користь ОСОБА_4 ущемляв особисті або майнові права неповнолітньої ОСОБА_3, а тому його із цих підстав слід визнати недійсним.

Визнаючи частково недійсним договір дарування земельної ділянки в частині відчуження ОСОБА_5 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_4 та визнаючи недійсним державний акт, суд апеляційної інстанції виходив з того, що цільове призначення спірної земельної ділянки - для обслуговування будинку. За відсутності цивільно-правової угоди відсутні підстави для переходу у власність ОСОБА_4 частини будинку, отже, відсутні підстави для його права на земельну ділянку для обслуговування цієї частини будинку.

Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК Української РСР (чинної на час укладення договору дарування) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладення договору дарування 1/2 частини житлового будинку (24 квітня 2002 року) на утриманні у ОСОБА_6 було двоє дітей: ОСОБА_3, 1995 року народження, та ОСОБА_9, 1984 року народження.

Статтями 60, 78, 128, 145 Кодексу про шлюб та сім'ю України визначено, що обов'язком батьків визначено захист прав та інтересів їх неповнолітніх дітей. Якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування. Завданням опіки і піклування є, зокрема, захист особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей. Опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових.

Стаття 17 Закону України "Про охорону дитинства" регулює право дитини на майно. Згідно із ч. 3 цієї статті батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Тобто вимоги вказаної статті регулюють правовідносини щодо майна дитини й не можуть бути застосовані до правовідносин з відчуження житлового приміщення, відносно якого в дитини є право на користування житлом.

01 січня 2006 року набрав чинності Закон України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" (2623-15) , відповідно до ст. 12 якого для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

До набрання чинності цим Законом законодавство України не передбачало обов'язкової згоди органу опіки та піклування на відчуження нерухомого майна батьків, відносно якого їхні діти мали лише право на користування.

Таким чином, до 01 січня 2006 року згода органів опіки та піклування необхідна була лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником) майна, що відчужується.

При розгляді справи в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 суд апеляційної інстанції мав врахувати вказані вище обставини та те, що спірний договір дарування будинку було укладено до 01 січня 2006 року, і такий будинок не належав ОСОБА_3 на праві власності.

Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 на момент укладення оскаржуваного договору дарування нерухомості була зареєстрована у спірному будинку.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув, не з'ясував, чи була з 2002 року позивачка забезпечена житлом, а тому висновки суду про порушення її майнових прав як неповнолітньої особи є передчасними.

За таких обставин рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 31 березня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.