Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Кадєтової О.В., Мартинюка В.І., Мостової Г.І., Наумчука М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за поданням головного державного виконавця Другого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції про заміну сторони виконавчого провадження, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 27 січня 2015 року,

Головний державний виконавець Другого відділу державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції звернувся до суду з поданням, в якому просив замінити сторону виконавчого провадження, а саме: боржника ОСОБА_7 на ОСОБА_8 з виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2013 року про зобов'язання знести частину самовільно спорудженого гаража на земельній ділянці спільного користування, довжиною 3,22 м і демонтувати частину металевої огорожі, зведеної ОСОБА_7 на межі земельної ділянки ОСОБА_6 і землі загального користування, посилаючись на те, що згідно з договором дарування власником Ѕ частини будинку та надвірних споруд по АДРЕСА_1 є ОСОБА_8 та спірну земельну ділянку рішенням Тернопільської міської ради надано їй в оренду.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 листопада 2014 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Тернопільської області від 27 січня 2015 року, в задоволенні подання відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 порушує питання про скасування оскаржуваних ухвал судів першої та апеляційної інстанцій із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, рішенням Тернопільського міського суду Тернопільської від 17 січня 2002 року вирішено спір за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про розподіл земельної ділянки, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні заїздом, встановлення порядку користування земельною ділянкою.

Рішенням апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2002 року рішення Тернопільського міського суду Тернопільської області від 17 січня 2002 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позови ОСОБА_7 і ОСОБА_6 частково задоволено. Вирішено зобов'язати ОСОБА_7 знести частину самовільно спорудженого гаража, розташованого на земельній ділянці спільного користування, і демонтувати частину металевої огорожі, зведеної ОСОБА_7 на межі земельної ділянки ОСОБА_6 і землею загального користування.

Ухвалою Верховного Суду України від 07 жовтня 2003 року відмовлено у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 26 березня 2002 року.

Згідно з договором дарування від 08 травня 2009 року, посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу (реєстровий номер 1911), ОСОБА_7 подарував ОСОБА_8 Ѕ частини житлового будинку з належною частиною надвірних будівель та споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 13 травня 2009 року № НОМЕР_1, реєстраційний № НОМЕР_2, власником Ѕ частини домоволодіння, житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами у АДРЕСА_1 є ОСОБА_8 (підстава - договір дарування від 08 травня 2009 року).

Рішенням Тернопільської міської ради від 29 листопада 2013 року земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 0,03 га надано в користування ОСОБА_8 та 27 січня 2014 року з нею укладено договір оренди земельної ділянки по АДРЕСА_1, яку надано для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Договір оренди зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Земельна ділянка, на якій знаходиться частина гаража та огорожі, які згідно з рішенням суду підлягають знесенню, знаходяться на земельній ділянці, що надана в оренду ОСОБА_8

На виконанні в головного державного виконавця знаходиться виконавчий лист Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15 жовтня 2013 року про зобов'язання ОСОБА_7 знести частину самовільно спорудженого гаража на земельній ділянці спільного користування, довжиною 3,22 м і демонтувати частину металевої огорожі, зведеної ОСОБА_7 на межі земельної ділянки ОСОБА_6 і землі загального користування.

Постановою від 30 вересня 2014 року відкрито виконавче провадження № 44914190 за виконавчим листом № 2-9/2002, виданим 15 жовтня 2013 року.

Згідно з вказаною постановою сторонами виконавчого провадження є боржник ОСОБА_7, адреса: АДРЕСА_2 а стягувачем -ОСОБА_6, адреса: АДРЕСА_1.

Відмовляючи у задоволенні подання, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що договір дарування не містить обов'язку обдарованого вчинити певні дії та не свідчить про перехід до обдарованої ОСОБА_8 обов'язку із знесення частини надвірної споруди - самочинно збудованого ОСОБА_7 гаража. Також суди послалися на те, що згідно з планом земельної ділянки та характеристикою будівель самочинно збудований ОСОБА_7 гараж, частина якого підлягала знесенню, за договором дарування перейшов у власність ОСОБА_9 і згідно з правовстановлюючими документами числиться сараєм під літерою "Б", тому вважав її узаконеною будівлею.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження " (далі - Закон) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом ч. ч. 1, 2, 5 ст. 8 Закону сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. У разі вибуття однієї із сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 17 Закону примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом. Відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою такі виконавчі документи, зокрема й виконавчі листи, що видаються судами.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, зазначеного в статті 17 цього Закону, за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.

Частиною 1 ст. 378 ЦПК України

визначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Проводячи аналіз наведених норм права, слід дійти висновку, що процесуальне правонаступництво у виконавчому провадженні - це заміна на будь-якій стадії виконавчого провадження стягувача або боржника іншою особою у зв'язку з вибуттям правопопередника після постановлення щодо нього судового рішення i заміни його правонаступником, тобто підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва, в тому числі, й у виконавчому провадженні, є настання певних обставин, які мають юридичне значення і в результаті яких виникають цивільні права та обов'язки, або пряма вказівка акта цивільного законодавства, що не залежить від умов та порядку здійснення виконавчого провадження органами і посадовими особами.

З огляду на викладене, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції на порушення ст. ст. 213, 214, 303, 309 ЦПК України на вказані норми права уваги не звернули, пославшись на зміст ст. 725 ЦК України, не врахували, що у даному випадку підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва є настання певних обставин, які мають юридичне значення і в результаті яких виникають цивільні права та обов'язки.

Посилаючись на те, що самочинно збудований гараж, частина якого підлягала знесенню, на теперішній час перейшов у власність ОСОБА_8 і числиться сараєм під літерою "Б", суди попередніх інстанцій не врахували, що набуття права власності на майно, яке зобов'язано знести за рішенням суду, після набрання рішенням законної сили не може бути підставою для невиконання судового рішення, яким зобов'язано знести таке майно.

При цьому судами не враховано, що, крім знесення частини спорудженого гаража, за виконавчим листом також зобов'язано демонтувати частину металевої огорожі.

За вказаних обставин постановлені у справі ухвали підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 24 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 27 січня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.