Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Куропятнікова Тетяна Михайлівна, про визнання договорів купівлі-продажу земельної ділянки та дачного будинку недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 21 січня 2015 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 07 серпня 1959 року по 18 вересня 2013 року проживала з ОСОБА_8 у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 року він помер. За час шлюбу вони придбали земельну ділянку в дачному кооперативі "Гіпроелектро" та побудували на ній дачний будинок. 26 липня 2004 року вони продали цю земельну ділянку з будинком та придбали земельну ділянку з дачним будинком по АДРЕСА_1 у м. Запоріжжі. У 2013 році ОСОБА_8 отримав свідоцтво про право власності на цей будинок. Після його смерті їй стало відомо про те, що зазначене нерухоме майно він відчужив їхній онуці, ОСОБА_4, за договорами купівлі-продажу від 30 вересня 2013 року.

Посилаючись на те, що зазначені земельна ділянка та дачний будинок були об'єктами спільної сумісної власності подружжя і при укладенні договорів купівлі-продажу не було отримано її згоди на відчуження зазначеного нерухомого майна, позивачка просила визнати ці договори недійсними.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 січня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_9 відмовлено.

У касаційні скарзі ОСОБА_9 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно було придбано померлим ОСОБА_8 за кошти, отримані після відчуження його особистої приватної власності, відтак, це майно не було об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Апеляційний суд погодився із мотивами і висновками районного суду, зазначивши при цьому, що спірний дачний будинок був зведений у 1987 році, тобто до придбання померлим ОСОБА_8 за договором купівлі-продажу, тому введення його в експлуатацію під час його перебування у шлюбі з позивачкою, у 2013 році, не може бути підставою для визнання його об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що з 07 серпня 1959 року по 18 вересня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_8 проживали у зареєстрованому шлюбі. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 помер.

ОСОБА_8 в оренду була передана земельна ділянка по АДРЕСА_2 у м. Запоріжжі, на якій подружжя звели дачний будинок, а рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 25 березня 2004 року ця земельна ділянка була передана ОСОБА_8 у власність.

26 липня 2004 року ОСОБА_8 продав зазначену земельну ділянку з дачним будинком та придбав земельну ділянку з дачним будинком по АДРЕСА_1 у м. Запоріжжі.

У подальшому, у 2013 році він отримав свідоцтво про право власності на цей будинок, після чого, 30 вересня 2013 року, продав земельну ділянку та дачний будинок їхній онуці, ОСОБА_4

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилається на те, що зазначені земельна ділянка та дачний будинок були об'єктами спільної сумісної власності подружжя і при укладенні договорів купівлі-продажу необхідно було отримати її згоду на відчуження нерухомого майна, проте договори були укладені без такої згоди.

Суди дійшли передчасного висновку про те, що спірну земельну ділянку та дачний будинок було придбано ОСОБА_8 за особисті кошти з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України майно, чинного на час спірних правовідносин, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Аналогічні положення містяться й у ч. 1 ст. 60 СК України.

Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. ст. 58, 59 ЦПК України) і це є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України). При цьому судове рішення не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Суди не врахували викладені вище норми права та у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили і не дали належної оцінки посиланням позивачки на те, що спірний дачний будинок введено в експлуатацію, а також оформлено правовстановлюючі документи на цей будинок за час шлюбу позивачки з померлим ОСОБА_8 При цьому суди не встановили на скільки відсотків, у момент придбання, спірний дачний будинок був добудований та які господарські будівлі зводилися подружжям після придбання у 2004 році земельної ділянки.

Суди у порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України також належним чином не перевірили тверджень позивачки про те, що дачний будинок, який ОСОБА_8 відчужив за договором купівлі-продажу від 26 липня 2004 року вони зводили спільними зусиллями та за спільні кошти, а право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2 у м. Запоріжжі він набув не в порядку приватизації, наслідком чого є визнання майна його особистою власністю, оскільки такі докази відсутні, тобто висновок апеляційного суду про те, що виручені від продажу цього нерухомого майна кошти були особистою власністю померлого ОСОБА_8 є передчасним та грунтується на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 21 січня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.