Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Закропивного О.В.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, яка діє у своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей: ОСОБА_5 і ОСОБА_6, треті особи: ОСОБА_7, ОСОБА_8, Головне управління юстиції у м. Києві, служба у справах дітей Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, про визнання права власності на Ѕ частини будинку та земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2015 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним вище позовом, у якому з урахуванням уточнень просила визнати за нею право власності на Ѕ частини будинку АДРЕСА_1 та на Ѕ частини земельної ділянки площею 0,10 га, на якій розташований будинок.

На обґрунтування позову зазначала, що вказане майно було придбано під час її перебування у шлюбі з ОСОБА_9, а тому воно є спільним майном подружжя. Після розірвання шлюбу між ними була домовленість щодо користування цим майном ОСОБА_9 з подальшою передачею права власності на це майно їхнім спільним дітям. Проте після смерті ОСОБА_9 у 2012 році його правонаступник - дружина, яка діє також в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 і ОСОБА_5, не визнає її права на спільне майно подружжя. Просила позов задовольнити.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 10 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частини будинку АДРЕСА_1 у складі: житлового будинку літ. "А" загальною площею 36,7 кв. м, рік побудови до 1917 року; прибудови літ. "а", рік побудови до 1960 року; навісу літ. "Ж", рік побудови 1999 рік. У задоволенні решти позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про поділ земельної ділянки та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив із положень ст. 22 КпШС України, ст. ст. 268, 272 ЦК України та з того, що набутий ОСОБА_9 у власність спірний будинок належить також на праві спільної сумісної власності позивачу ОСОБА_3, оскільки придбаний під час перебування цих осіб у шлюбі, у зв'язку з чим визнав за позивачем право власності на 1/2 його частини. При цьому судом відхилені доводи відповідача ОСОБА_4 про застосування строку позовної давності, оскільки зазначені наслідки не застосовуються до вимог співвласника щодо реалізації ним права на визначення і поділ йому частки із спільної сумісної власності та з урахування того, що позивачем заявлено позов через невизнання і оспорювання відповідачем як спадкоємцем померлого ОСОБА_9 наявності у позивача права спільної сумісної власності на спірне майно. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині поділу земельної ділянки, суд виходив із того, що спірна земельна ділянка не є майном, набутим подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_9 за час шлюбу, і не підлягає поділу між ними, оскільки ОСОБА_9 безоплатно отримав її в приватну власність у 2000 році, використавши своє право громадянина на приватизацію. Положеннями КпШС України (2006-07) не віднесено до спільної сумісної власності подружжя земельну ділянку, набуту іншим з подружжя шляхом реалізації свого особистого права у порядку приватизації.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_9 у період з 17 вересня 1993 року по 27 січня 2005 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мають спільних дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2.

7 жовтня 2006 року ОСОБА_9 та відповідачка ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, від якого мають спільних дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_4.

ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 помер.

До спадкової маси після смерті ОСОБА_9 входять житловий будинок АДРЕСА_1, який зареєстрований на праві власності за ОСОБА_9 відповідно до договору купівлі-продажу від 3 липня 1996 року, та земельна ділянка площею 0,10 га за вказаною адресою, яка була набута ОСОБА_9 шляхом приватизації у 2000 році.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Відповідно до роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (va007700-04) (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2 (v0002700-10) ) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, на викладені у зазначеній постанові роз'яснення уваги не звернули, не врахували, що спірний житловий будинок розташований на земельній ділянці, яку за життя у 2000 році під час перебування у шлюбі із позивачем приватизував ОСОБА_9 Оскільки суди дійшли висновку про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частини житлового будинку, тому передчасно відмовили у задоволенні позову в частині визнання права власності на земельну ділянку, оскільки позивач має право на частину земельної ділянки у розмірі частки права власності будинку.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що ухвалені у справі судові рішення в частині вирішення позову про визнання права власності на Ѕ частини земельної ділянки не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору в цій частині, що в силу вимог ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 10 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 7 квітня 2015 року в частині вирішення позову про визнання права власності на Ѕ частини земельної ділянки скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції. У решті судові рішення залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.