Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л., Кадєтової О.В., Мостової Г.І., Ситнік О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про звернення стягнення на квартиру шляхом продажу, виселення, зняття з реєстрації, за касаційною скаргою представника Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" - Шуліки Аліни Володимирівни - на рішення апеляційного суду Одеської області від 05 грудня 2014 року,

У липні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7 про звернення стягнення на квартиру шляхом продажу, виселення та зняття з реєстрації.

На обґрунтування вимог позивач посилався на те, що 15 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_6 укладений договір про надання кредиту № OD23GA0000000001, відповідно до умов якого позивач прийняв на себе зобов'язання з видачі кредиту у сумі 45 999,98 доларів США терміном до 15 вересня 2018 року, а ОСОБА_6 зобов'язалася вчасно повернути позивачу всю суму кредиту, відсотки та дотримуватися строків та умов, вказаних у договорі.

На порушення вказаних умов кредитного договору відповідач прострочив сплату грошової суми, тому у зв'язку з невиконанням відповідачем умов кредитного договору позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу, виселити осіб, які там проживають чи зареєстровані.

Уточнивши позовні вимоги, банк остаточно просив суд в рахунок погашення заборгованості звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу, виселити з указаної квартири ОСОБА_6 та ОСОБА_7, стягнути з відповідачів судові витрати.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2014 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково.

У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 вересня 2008 року № OD23GA0000000001 в розмірі 146 823,24 доларів США, що за курсом Національного банку України від 03 липня 2013 року складає 1 173 117 грн 70 коп., звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 52 кв. м, житловою площею 32,30 кв. м, шляхом продажу предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_1, на підставі договору від 15 вересня 2008 року № OD23GA0000000001 з укладенням ПАТ КБ "ПриватБанк" від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майна, з проведенням дій щодо коригування технічної документації відповідно до поточного стану нерухомості, її перепланування та перебудови, з проведенням дій щодо оформлення та з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ "ПриватБанк" усіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмета іпотеки.

Виселено ОСОБА_6 та ОСОБА_7, які зареєстровані та проживають у АДРЕСА_1. У задоволенні позовних вимог щодо зняття з відповідачів з реєстрації відмовлено. Вирішено питання про стягнення судового збору.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 05 грудня 2014 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2014 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відмовлено.

У касаційній скарзі представник ПАТ КБ "ПриватБанк" - Шуліка А.В. - порушує питання про скасування рішення суду апеляційної інстанції із залишенням у силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 15 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_6 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого позичальнику надано кредит у розмірі 45 999,99 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з погашенням заборгованості щомісячними платежами, терміном до 15 вересня 2018 року.

На забезпечення виконання цього зобов'язання 15 вересня 2008 року між позивачем та ОСОБА_6 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого остання передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Відповідач ОСОБА_6 свого зобов'язання за кредитним договором не виконала, у зв'язку із чим за розрахунками банку загальна заборгованість з погашення кредиту станом на 03 липня 2013 року складає 146 823,24 доларів США, що за курсом НБУ складає 1 173 117 грн 70 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги доведені обставинами справи та є обґрунтованими.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції не перевірив, чи узгоджена сторонами зазначена ціна як ціна продажу квартири, а за відсутності такої згоди - чи відповідає вона звичайним цінам на цей вид майна, чи проведена оцінка майна суб'єктом оціночної діяльності. В частині позовних вимог про виселення суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутні докази повідомлення банком осіб, які проживають в іпотечній квартирі, про добровільне звільнення її після ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки. Також з урахуванням зазначених підстав для скасування рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції вважав, що за таких обставин до спірних правовідносин можна застосувати Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно зі ст. 33 Закону України "Про іпотеку " у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно з ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку" ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, результатів аналізу норм статей 38, 39 Закону "Про іпотеку" у розумінні норми статті 39 Закону "Про іпотеку " встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції на порушення ст. ст. 10, 213, 214 ЦПК України, задовольняючи позовні вимоги, не роз'яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, а також не попередив про наслідки невчинення процесуальний дій, зокрема щодо встановлення обставин, визначених ч. 6 ст. 38 Закону України "Про іпотеку", для визначення вартості предмета іпотеки, на яке звернуто стягнення на підставі рішення суду шляхом застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону, оскільки, виходячи із змісту ст. 39 Закону, саме на суд покладено обов'язок встановити всі складові, визначені вказаною нормою права.

Апеляційний суд, посилаючись як на підставу для відмови у задоволенні позову на відсутність у рішенні суду першої інстанції початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні, залишив поза увагою положення ч. 1 ст. 304 ЦПК України, маючи повноваження для розгляду справи за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, допущених ним помилок не виправив, а лише обмежився коротким висновком про відсутність такої ціни, не обговоривши питання її визначення у передбаченому ч. 1 ст. 303 ЦПК України порядку.

Разом з тим відповідно до ч. 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Згідно з вимогами ст. 40 Закону України "Про іпотеку " звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Отже, положення ч. 2 ст. 40 Закону про обов'язковість направлення повідомлення всім мешканцям вимоги про добровільне звільнення житлового будинку чи житлового приміщення не застосовуються, коли виселення здійснюється одночасно із зверненням стягнення на предмет іпотеки.

З огляду на викладене висновки суду апеляційної інстанції щодо обов'язковості повідомлення мешканців іпотечного майна про добровільне виселення у такому випадку не відповідають нормам матеріального права.

Крім цього, відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання про особливості погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

За своїм змістом Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.

Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права (вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-58цс15).

Таким чином, суд апеляційної інстанції, посилаючись на норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) як самостійну підставу для відмови в позові про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов помилкового висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії цього Закону.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню в частині позовних вимог про звернення стягнення на квартиру шляхом продажу та виселення з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Згідно із ч. 1 ст. 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні " зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, судового рішення, яке набрало законної сили (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою), свідоцтва про смерть.

Зняття з реєстраційного обліку покладено на відділи у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України.

Таким чином, рішення суду про виселення і є остаточним рішенням, на підставі якого відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України зобов'язаний зняти відповідачів з реєстраційного обліку.

Враховуючи викладене, суди, вирішуючи спір в частині зняття з реєстраційного обліку, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" - Шуліки Аліни Володимирівни -задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 грудня 2014 року скасувати в частині позовних вимог про звернення стягнення на квартиру шляхом продажу та виселення, передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

У частині відмови у задоволенні позовних вимог про зняття з реєстрації рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 03 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 05 грудня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.