Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.,

суддів: Амеліна В.І., Євграфової Є.П.,

Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном та виселення з приміщення гуртожитку, за касаційною скаргою квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України, поданою начальником ОСОБА_5, на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 03 лютого 2015 року,

У грудні 2013 року квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Міністерства оборони України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, про усунення перешкод у користуванні майном та виселення з приміщення гуртожитку.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що у нього на балансі обліку знаходиться гуртожиток для проживання військовослужбовців та членів їх сімей, які не забезпечені окремою житловою площею, за адресою: АДРЕСА_1. В кімнаті № 5 вказаного гуртожитку проживає ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4, в яку вона заселилася разом зі своїм чоловіком, військовослужбовцем - ОСОБА_6 Після розірвання шлюбу ОСОБА_6 перевівся до іншої військової частини та з гуртожитку виїхав, кімнату при цьому належним чином не здав. У зв'язку з цим позивач вважає, що ОСОБА_3 та її неповнолітній син на даний час втратили право на проживання у вказаному гуртожитку. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визнати ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_4 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням - кімнатою АДРЕСА_1 та зобов'язати їх звільнити вказану житлову площу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 03 лютого 2015 року рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_6 не може бути виселена із службового приміщення незалежно від факту розірвання шлюбу з військовослужбовцем, оскільки вона є одинокою особою, яка проживає разом з неповнолітньою дитиною.

Однак погодитись з висновками судів попередніх інстанцій не можна з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 зареєстрована та проживає разом зі своїм сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, у кімнаті АДРЕСА_1, що знаходиться на балансі та обліку квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України (а. с. 13, 22).

У вказане житлове приміщення ОСОБА_3 вселилася разом зі своїм чоловіком ОСОБА_6 на підставі ордера від 27 жовтня 1998 року № 668 (а.с. 14).

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 вересня 2010 року шлюб, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_6, розірвано (а. с. 40-41).

ОСОБА_6 перевівся до нового місця служби, ОСОБА_3 разом зі своїм сином ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, залишилися проживати у кімнаті АДРЕСА_1 (а.с. 13).

Відповідно до ст. 127 ЖК Української РСР, п. 2 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3 червня 1986 року № 208 (208-86-п) (далі - Примірне положення), гуртожитки призначаються лише для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період їх роботи або навчання.

Згідно із ч. 2 ст. 128 , ст. 129 ЖК Української РСР, ч. 1 п. 10 Примірного положення на підставі спільного рішення адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Отже, законом установлено, що єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку є спеціальний ордер, який видає адміністрація підприємства, установи, організації на підставі спільного з профспілковим комітетом рішення про надання жилої площі в гуртожитку.

Згідно із ч. ч. 2, 3 ст. 132 ЖК Української РСР працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Отже, за змістом наведеного ст. 125, ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР застосовуються до житлових правовідносин, одним із суб'єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах.

Таким чином, закріплені у ст. 125 та ч. 3 ст. 132 ЖК Української РСР гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення з гуртожитку громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах.

Правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19 грудня 2011 року у справі № 6-71цс11.

Вирішуючи справу, суди на порушення норм ст. ст. 212, 214 ЦПК України не визначили статус житла, а саме: чи є воно службовим чи гуртожитком, та не з'ясували кому воно належить, не надали належної оцінки доводам відповідачки про те, що вона є одинокою особою, яка виховує малолітню дитину, з яким вони разом проживають у спірному приміщенні, і зазначене житло є єдиним її житлом.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами належним чином не встановлені, судами порушено норми матеріального права, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Міністерства оборони України, подану начальником ОСОБА_5, задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 вересня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 03 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.