6-3411св15 Про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - 01.07.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 січня 2015 року,

У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що 17 липня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № MKMOGA0000000008, за умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 76 066,33 доларів США, зі сплатою 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з терміном повернення до 16 липня 2028 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 17 липня 2008 року між ПАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки б/н, за умовами якого ОСОБА_1 передала банку в іпотеку належний їй будинок по АДРЕСА_1, вартістю 80 000 доларів США.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору утворилася заборгованість у розмірі 108 160,38 доларів США.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просив звернути стягнення на будинок по АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, а також виселити відповідачів, які зареєстровані та проживають у будинку, що є предметом іпотеки, зі зняттям їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16 вересня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 15 січня 2015 року, рішення суду першої інстанції змінено, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № MKMOGA0000000008 від 17 липня 2008 року в розмірі 108160,38 доларів США звернуто стягнення на незавершений будівництвом (756 % готовності) будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ "ПриватБанк" на відкритих публічних торгах за початковою ціною, що встановлюється на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій відповідно до процедури, визначеної законом.

Відповідно до статті 217 ЦПК України надано відстрочку у виконанні цього судового рішення на час дії мораторію, встановленого Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що на момент ухвалення рішення набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з яким предмет іпотеки не може бути примусово відчужено.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо наявності підстав для надання в порядку ст. 217 ЦПК України відстрочки у виконанні цього судового рішення на час дії мораторію, встановленого Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) .

Проте погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції повністю не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції повністю не відповідає.

Судами встановлено, що 17 липня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № MKMOGA0000000008, за умовами якого ОСОБА_2 отримала кредит у розмірі 76 066,33 доларів США зі сплатою 15 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом терміном повернення до 16 липня 2028 року.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору утворилася заборгованість у розмірі 108 160, 38 дол. США.

Статтею 1 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим законом.

Статтями 12, 33 Закону України "Про іпотеку" та ст. 589 ЦК України передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Так, звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) здійснюється на підставі рішення суду, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 590 ЦК України, ч. 4 ст. 33 Закону України "Про іпотеку").

7 червня 2014 року набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Частиною 4 зазначеного Закону (1304-18) передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

За своїм змістом Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду Україні № 57-цс15 та № 58-цс15 від 27 травня 2015 року.

Таким чином, змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог та стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, внаслідок чого не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

В той же час суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо наявності підстав для надання в порядку ст. 217 ЦПК України відстрочки у виконанні цього судового рішення на час дії мораторію.

Відповідно до ст. 217 ЦПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

Згідно з ст. 373 ЦПК України визначено, що за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

Відповідно до ст. 36 Закону України "Про виконавче провадження" за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.

Таким чином, системне тлумачення положень ст. ст. 217, 373 ЦПК України, ст. 36 Закону України "Про виконавче провадження" вказує, що відстрочка виконання рішення суду може бути надана судом виключно за заявою державного виконавця чи сторін виконавчого провадження, а тому суд апеляційної інстанції дійшов безпідставного висновку щодо можливості застосування до спірних правовідносин ст. 217 ЦПК України.

Враховуючи вказане, рішення суду апеляційної інстанції в частині надання в порядку ст. 217 ЦПК України відстрочки у виконанні судового рішення апеляційної інстанції на час дії мораторію, встановленого Законом "Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) підлягає скасуванню, з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині рішення суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 333, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 15 січня 2015 року в частині надання в порядку ст. 217 ЦПК України відстрочки у виконанні цього судового рішення щодо звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії мораторію, встановленого Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.