Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Гвоздика П.О.,

суддів: Амеліна В.І., Євграфової Є.П.,

Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського округу Білоусова Вікторія Олегівна, про визнання недійсним договору дарування квартири, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 грудня 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду із вищевказаним позовом, посилаючись на те, що їй на праві приватної власності належала однокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка у 1995 році була приватизована нею та її чоловіком ОСОБА_6 Після смерті чоловіка у 2003 році позивач успадкувала належну йому частку та стала одноосібним власником квартири. Дітей у неї з чоловіком не було. З часом вона набула низку хронічних хвороб, які спочатку ускладнили, а згодом й унеможливили її вільне пересування. Серед основних захворювань - дисциркуляторна енцефалопатія змішаного типу та ушкодження колінних суглобів. Оскільки вона залишилась самітною і гостро потребувала постійної сторонньої допомоги, до неї з пропозицією такої допомоги звернулась відповідач - племінниця її померлого чоловіка. Вони домовилися про те, що відповідач надаватиме їй постійну допомогу (прибирання квартири, приготування їжі, купівля продуктів харчування і ліків), а позивач, після своєї смерті, залишить їй спірну квартиру. Протягом наступних п'яти років відповідач надавала певну допомогу. Однак, з часом ОСОБА_4 запропонувала укласти договір дарування квартири. Спочатку вона не погоджувалась на укладання договору і, як наслідок, відповідач протягом 2009-2011 років взагалі перестала її відвідувати та надавати будь-яку допомогу. У 2011 році ОСОБА_4 знову почала пропонувати укласти договір дарування, на що позивач, зрештою, погодилась. 23 грудня 2011 року в приміщенні нотаріальної контори нотаріус Бєлоусова В.О. суті договору їй не роз'яснила, договір читати не давала, а лише показала, де треба поставити підписи. Підписуючи договір, вона виходила з раніше досягнутої домовленості про те, що квартира переходить у власність відповідача фактично в обмін на догляд за нею. При цьому ОСОБА_3 вважає, що договір дарування було укладено нею у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, і таким чином не відображає справжньої її волі на встановлення цивільних прав і обов'язків між нею і відповідачем. Посилаючись на наведене та ч. 3 ст. 205 ЦК України, просила суд визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 23 грудня 2011 року між нею та відповідачем, недійсним.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 11 грудня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на час укладання договору дарування позивач усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.

Апеляційний суд погодився з таким висновком районного суду, зазначивши при цьому, що висновком судово-психіатричної експертизи не встановлено абсолютну неспроможність ОСОБА_3 на момент укладення договору дарування усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а тому ознаки психічного розладу у вигляді повільного вираженого астенічного синдрому не можуть бути підставою для визнання договору дарування недійсним.

Проте погодитися із такими висновками судів попередніх інстанцій не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що 23 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бєлоусовою В.О., зареєстрований в реєстрі за № 5116.

Висновком судово-психіатричної експертизи № 400 від 03 липня 2014 року встановлено, що ОСОБА_3 у момент підписання договору дарування виявляла ознаки психічного розладу у вигляді помірного астенічного синдрому внаслідок органічного ураження головного мозку (церебральний атеросклероз, дісціркуляторна енцефалопатія, артеріальна гіпертензія) і гіподинамічний синдром, викликаний соматичним захворюванням (деформуючий остеоартроз) великих суглобів нижніх кінцівок. Ступінь наявних порушень була така, що істотно впливала (обмежувала) на її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті за позовом інших осіб, чи цивільні права та інтереси порушені.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що перебуваючи у хворобливому стані та під впливом численних лікарських засобів, вона не усвідомлювала юридичної природи договору дарування, прав та обов'язків за спірним договором і правових наслідків, які виникнуть внаслідок укладання зазначеного договору. Відповідачка ввела її в оману щодо істотних умов укладеної угоди, запевнивши про свій обов'язок матеріально утримувати її (позивача), доглядати та надавати необхідну допомогу, а вона помилялася стосовно своїх прав та обов'язків за укладеним договором, вважаючи його змістом умови договору довічного утримання. Крім того, оспорюваний правочин вчинено нею під впливом тяжких обставин: хворобливого стану, психічного розладу та фізичного стану здоров'я, самотності через відсутність інших близьких родичів, залежності на час укладення договору від племінниці, яка дала обіцянку матеріально підтримувати її та доглядати до смерті.

Аналогічні доводи позивача містяться і в апеляційній скарзі.

Згідно з ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 10, 213 - 214 ЦПК України, обставини справи встановив неповно; не врахував, що хоча позивач й просила визнати недійсним договір дарування з підстав, передбачених ч.1 ст. 225 ЦК України, однак зі змісту позову вбачається, що вона вважає спірний договір таким, що укладений під впливом обману та тяжкої обставини; не уточнив підстави та предмет позову, не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин; не звернув уваги не те, що позивач страждає тяжким психічним захворювання, є самітною людиною похилого віку, потребує сторонньої допомоги та не перевірив її доводи про те, що спірний договір вона укладала під впливом зазначених тяжких обставин і обману, волевиявлення на безоплатну передачу майна у власність обдаровуваного не виявляла й передавала квартиру у власність відповідача за умови вчинення на її користь дій з боку відповідачки, спрямованих на її довічне утримання та дійшов передчасного висновку про безпідставність позову.

Перевіряючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, апеляційний суд на допущені судом першої інстанції порушення вимог закону уваги не звернув; у порушення ст. ст. 303, 316 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги; не перевірив законність і обґрунтованість ухваленого судом першої інстанції рішення; не навів достатніх мотивів прийнятого ним рішення; не зазначив обставини, якими б спростовувалися доводи апеляційної скарги та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи, що допущені судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права унеможливили встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України

щодо законності й обґрунтованості, зазначені порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України

є підставою для їх скасування із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції .

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 11 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.