Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Закропивного О.В., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - служба у справах дітей Верховинської районної державної адміністрації Івано-Франківської області, про виселення за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2015 року,

У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 20 грудня 2006 року з ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 7 750 доларів США на строк до 19 грудня 2016 року. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання між банком і ОСОБА_4 10 січня 2007 року було укладено договір іпотеки, згідно з яким останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 лютого 2014 року в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Ураховуючи викладене, позивач просив суд виселити з квартири, яка є предметом іпотеки, відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі.

Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 разом із неповнолітніми дітьми: ОСОБА_5, 1997 року народження, ОСОБА_6, 2003 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк", суд першої інстанції виходив із того, що 7 червня 2014 року набрав чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з яким протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи рішення про задоволення позову, виходив із того, що предметом позову є не звернення стягнення на майно, а виселення як наслідок невиконання умов кредитного договору та рішення суду, тому підстави для застосування Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) відсутні. При цьому банком було виконано вимоги ст. 109 ЖК УРСР та ст. 40 Закону України "Про іпотеку" щодо письмової вимоги про виселення, а квартира, що є предметом іпотеки, не була придбана за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою, тому відповідачі підлягають виселенню зі спірного житлового приміщення.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що 20 грудня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 укладено кредитний договір, за умовами якого остання отримала кредит у розмірі 7 750 доларів США на строк до 19 грудня 2016 року. З метою забезпечення виконання вказаного кредитного зобов'язання між банком і ОСОБА_4 10 січня 2007 року був укладений договір іпотеки, згідно з яким останній передав банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 20 лютого 2014 року в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Частиною 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст. 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Отже, за змістом цих норм якщо в іпотеку передано жиле приміщення, яке було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, підстави для виселення мешканців із зазначеного жилого приміщення без надання їм іншого постійного житла відсутні.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року № 6-39цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Судом установлено, що банку в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 14 жовтня 2006 року.

Таким чином, в іпотеку банку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів.

Проте апеляційний суд у порушення ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України, правильно визначивши, що Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не поширюється на спірні правовідносини, оскільки вже є рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки і закон не має зворотної сили, на зазначені положення закону уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про виселення відповідачів зі спірного жилого приміщення без надання їм іншого постійного житла.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 січня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.