484/4076/14-ц Про стягнення суми за договором позики та збитків - 01.06.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про стягнення суми за договором позики та збитків за касаційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6, на рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 грудня 2015 року та рішення апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року, за касаційною скаргою ОСОБА_3на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог посилався на те, що 10 березня 2009 року між ним та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_5 у позику 170 тис. грн з терміном повернення до 10 травня 2009 року. У визначений договором строк ОСОБА_5 повернув лише частину боргу у розмірі 20 тис. грн.

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 червня 2009 року з ОСОБА_5 на його користь стягнуто 150 тис. грн на погашення боргу за вищевказаним договором позики.

У подальшому дружина боржника - ОСОБА_4., 12 серпня 2009 року надала йому розписку, якою визнала суму боргу і зобов'язалася погасити борг з 15 % надбавкою протягом року.

Крім того, 7 грудня 2009 року відповідачка видала йому розписку про повернення 160 тис. грн до 12 вересня 2010 року, попросивши його зняти арешт з майна, щоб його продати для повернення боргу. Продавши квартиру, відповідачка борг не повернула.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4, яка шляхом переведення боргу стала новим боржником, на його користь 277 502 грн боргу, з яких: заборгованість за договором позики у розмірі 150 тис. грн; збитки, завдані неналежним виконанням договору позики у розмірі 127 502 грн.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 грудня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 150 тис. грн заборгованості за договором позики та 1 500 грн витрат по сплаті судового збору. У задоволенні решти позову відмовлено.

Рішеннямапеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 року рішення міськрайонного суду у частині вирішення позовних вимог про стягнення суми боргу та судового збору змінено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 124 413 грн на виконання боргового зобов'язання ОСОБА_5, що виникло на підставі рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 червня 2009 року, що набрало законної сили 29 червня 2009 року. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 1 244 грн судового збору. У решті рішення районного суду залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_6, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що після ухвалення судового рішення про стягнення боргу за вищевказаним договором позики з ОСОБА_5 на користь позивача, його грошове зобов'язання перевела на себе ОСОБА_4, яка зобов'язалась його виконати після продажу квартири, проте не виконала.

Апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення суми боргу, виходив із того, що після ухвалення судового рішення про стягнення боргу за договором позики, боржником було добровільно погашено частину боргу у розмірі 25 587 грн, а, отже, з ОСОБА_4 підлягав стягненню залишок боргового зобов'язання у розмірі 124 413 грн. При цьому суд погодився з тим, що мало місце переведення боргового зобов'язання.

Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційноїінстанції не відповідає.

Судом установлено, що 10 березня 2009 року між ОСОБА_3та ОСОБА_5 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 у позику 170 тис. грн з терміном повернення до 10 травня 2009 року. У визначений договором строк ОСОБА_5 повернув лише частину боргу у розмірі 20 тис. грн.

26 травня 2009 року ОСОБА_5 склав розписку, якою зобов'язався повернути ОСОБА_3 борг у розмірі 150 тис. грн (а.с. 114).

Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 червня 2009 року з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3стягнуто 150 тис. грн на погашення боргу за вищевказаним договором позики.

25 травня 2009 року ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено. Накладено арешт на квартиру боржників.

12 серпня 2009 року дружина ОСОБА_5 - ОСОБА_4., склала розписку про те, що взяла у борг у ОСОБА_7 через ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 20 тис. доларів США на погашення заборгованості у розмірі 150 тис. грн, що виникла за раніше взятими зобов'язаннями з 12 травня 2009 року. Зобов'язалась суму боргу повернути протягом одного року зі сплатою 15 % надбавки.

7 грудня 2009 року ОСОБА_8 зобов'язалася перед ОСОБА_3 погасити заборгованість, що виникла на підставі судового рішення від 25 травня 2009 року у розмірі 160 тис. грн. строком до 12 вересня 2010 року.

Разом з тим при перегляді рішення суду апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не звернув уваги на таке.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі щодо повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, сторони договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові Верховного суду України від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13, який у силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковим для усіх судів України.

Апеляційний суд не врахував, що розписки від 12 серпня 2009 року та від 7 грудня 2009 року складені ОСОБА_4 після ухвалення рішення суду від 9 червня 2009 року про стягнення з ОСОБА_5 боргу.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Згідно зі ст. 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

У ст. 521 ЦК України зазначено, що форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень ст. 513 цього Кодексу.

Отже, договір про переведення боргу укладається у письмовій формі та набуває чинності з моменту його підписання сторонами і такий договір укладається лише за згодою кредитора.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що письмового договору про переведення боргу позивач не надав. При цьому апеляційний суд належним чином не мотивував свій висновок про те, чи може таким договором бути розписка, видана ОСОБА_4, оскільки розписка згідно зі ст. 1047 ЦК України лише підтверджує факт укладення договору позики і не є самим договором позики.

Отже, висновок суду, що така розписка є договором про переведення боргу, є передчасним.

Крім того, апеляційний суд, стягуючи з ОСОБА_4 кошти, зазначив, що вони стягуються як боргове зобов'язання, що виникло на підставі рішення суду.

Разом з тим, ч. 5 ст. 11 ЦК України, в якій йдеться про те, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду, не дає підстав вважати, що рішення суду - це є боргове грошове зобов'язання. З рішення суду зобов'язальні правовідносини не виникають, оскільки вони виникають з актів цивільного законодавства, про що й зазначено у ст. 11 ЦК України, оскільки рішення суду лише підтверджує наявність чи відсутність правовідносин і вносить в них ясність та визначеність.

Про необхідність встановлення фактичних обставин у справі, справжньої природи взаємовідносин між сторонами у справі зазначав суд касаційної інстанції при скасуванні ухвалених раніше судових рішень в ухвалі від 23 вересня 2015 року. Разом з тим вони не були виконані, що є порушенням ч. 4 ст. 338 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд, у разі доведення позову, не звернув уваги на доводи ОСОБА_3 щодо визнання відповідачкою у повному обсязі суми боргу та про помилковість трактування замітки на звороті оригіналу розписки від 12 серпня 2009 року як зроблену ним і яка свідчить про погашення боргу ОСОБА_4 після набрання законної сили рішенням суду від 9 червня 2009 року, що також спростовується її розпискою від 7 грудня 2009 року.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції,у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 303, 316 ЦПК України на зазначені вище положення закону та на доводи позивача уваги не звернув.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 303, 304 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скаргипредставникаОСОБА_4 - ОСОБА_6, ОСОБА_3задовольнитичастково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 2 лютого 2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.