6-10957св15 Про виселення із квартири та зняття з реєстраційного обліку - 20.05.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_4, що діє в своїх інтересах та інтересах малолітніх: ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Ленінський районний відділ у м. Запоріжжі управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, Ленінський відділ державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції, орган опіки та піклування Ленінського району м. Запоріжжя, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення апеляційного суду Запорізької області від 4 березня 2015 року,

У травні 2014 року публічне акціонерне товариства "Райффайзен Банк Аваль" (далі - ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"") звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 січня 2012 року задоволено позов банку до ОСОБА_4 та звернуто стягнення на предмет іпотеки, на квартиру АДРЕСА_1, яке на підставі виданого цим судом 5 квітня 2012 року виконавчого листа перебуває на виконанні у Ленінському відділі державної виконавчої служби Запорізького міського управління юстиції (далі - Ленінський ВДВС Запорізького МУЮ). Вказана квартира є предметом іпотеки за іпотечним договором від 18 вересня 2009 року, укладеним між банком та іпотекодавцем ОСОБА_4, який на час його укладення стверджував про те, що у вказаній квартирі не проживають малолітні та неповнолітні особи. Наявність зареєстрованих в іпотечній квартирі малолітніх дітей перешкоджає виконанню зазначеного рішення суду щодо звернення стягнення на іпотечне майно в межах процедури виконавчого провадження.

З урахуванням викладеного позивач просив суд виселити ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з указаної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 2 вересня 2014 року позов ПАТ "Райффайзен банк Аваль" задоволено частково. Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 4 березня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ "Райффайзен банк Аваль" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ "Райффайзен банк Аваль", посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що є таке, що набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки - на вищевказану квартиру, яка належить ОСОБА_4, останній на письмове попередження про звільнення квартири у добровільному порядку не реагує, тому на підставі ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ст. 109 ЖК УРСР відповідачі підлягають виселенню у примусовому порядку. При цьому послались на те, що малолітні діти на час укладення договору іпотеки не мали права на спірне житлове приміщення, оскільки народилися та були зареєстровані у ньому після укладення цього договору, а зняття відповідачів з реєстраційного обліку відбувається при виконанні судового рішення про позбавлення їх права на це житло.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що під час апеляційного розгляду встановлено відсутність фактичних та правових підстав для задоволення позовних вимог про виселення відповідачів з житлового приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 січня 2012 року задоволено позов банку до ОСОБА_4 та звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1. Постановою Ленінського ВДВС Запорізького МУЮ від 5 лютого 2013 року відкрито виконавче провадження на підставі виданого цим судом 5 квітня 2012 року виконавчого листа відповідно до указаного рішення суду, а постановою державного виконавця цього відділу від 30 липня 2014 року виконавчий лист повернуто стягувачу без виконання, оскільки рішенням комісії з питань захисту прав дитини відмовлено в реалізації квартири.

У п. 44 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) роз'яснено, що суди повинні виходити із того, чи мала дитина право власності на предмет іпотеки або право користування предметом іпотеки на момент укладення договору іпотеки. Будь-які дії, вчинені без згоди іпотекодержателя після укладення договору іпотеки (наприклад, реєстрація неповнолітньої дитини в житловому будинку, народження дитини після укладення договору іпотеки) не є підставою для визнання такого договору недійсним із підстави невиконання вимог закону про отримання згоди органу опіки та піклування.

За змістом ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до ст. 589 ЦК України, ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку" (898-15) .

Згідно із ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Так, згідно із чч. 1, 2 ст. 39 цього Закону у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою ст. 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

Частина третя ст. 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-39 цс 15 від 18 березня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Обґрунтовуючи заперечення проти апеляційної скарги, банк посилався на наявність рішення суду, що набрало законної сили про звернення стягнення на предмет іпотеки - на вищевказану квартиру, на отримане іпотекодавцем письмове попередження про звільнення квартири та на положення ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ст. 109 ЖК УРСР, які передбачають виселення мешканців з іпотечного житлового приміщення після відмови на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити його. При цьому послався на те, що малолітні діти на час укладення договору іпотеки не мали права на спірне житлове приміщення, оскільки народилися та були зареєстровані у ньому після укладення цього договору

У порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України апеляційний суд зазначене не врахував, належним чином не перевірив доводів сторін, не встановивив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не навів мотивів відхилення зазначених доводів, зокрема про наявність судового рішення, що набрало законної сили про звернення стягнення на предмет іпотеки, не з'ясував, чи не було іпотечне житло, на яке звернуто стягнення, придбане за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, які мають значення для правильного вирішення справи і дійшов передчасного висновку про необґрунтованість та недоведеність позову.

Посилання апеляційного суду на відсутність фактичних та правових підстав для виселення відповідачів з іпотечного житла є необгрунтованим і таким, що не узгоджується з встановленими фактичними обставинами у справі про наявність судового рішення, що набрало законної сили, про звернення стягнення на предмет іпотеки, письмового повідомлення відповідачів про звільнення іпотечного житла та указаними норами закону.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.