6-6966св15 Про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини, повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання у Португальській Республіці та передачу її батькові - 20.05.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Головного управління юстиції у Херсонській області в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Суворовської районної в м. Херсоні ради, про визнання незаконним утримання на території України малолітньої дитини, повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання у Португальській Республіці та передачу її батькові, за касаційною скаргою Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 24 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 04 лютого 2015 року,

У жовтні 2014 року Головне управління юстиції у Херсонській області звернулося до суду в інтересах ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_4, у якому просило визнати незаконним утримування на території України малолітньої дитини ОСОБА_5 її матір'ю ОСОБА_4, повернути дитину до місця постійного проживання у Португальській Республіці та передати її батькові - ОСОБА_3. Вимоги мотивовано тим, що відповідач самостійно змінила місце проживання малолітньої дитини і визначила нове її місце проживання в Україні з порушенням прав батька дитини, адже ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання дитини він не давав. Позивач зазначав, що відповідно до положень Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (995_188) (далі - Конвенція) існують всі підстави для повернення дитини до місця постійного проживання у Португальській Республіці та передачі її батькові.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 24 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 04 лютого 2015 року, позов задоволено частково. Визнано незаконним в розумінні ст. ст. 3, 5 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (в частині порушення прав батька дитини піклуватися про дитину та визначати її місце проживання) утримування на території України малолітньої дитини - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, її матір'ю ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2. В задоволенні позову в частині повернення малолітньої дитини до місця постійного проживання у Португальській Республіки та передачі її батькові відмовлено.

У касаційній скарзі Міністерство юстиції України в інтересах ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, мотивуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права і неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повністю не відповідають.

Судами встановлено, що 10 листопада 2009 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб.

03 грудня 2009 року у м. Лагуні Португальської Республіки у сторін народилася донька - ОСОБА_5, яка проживала разом з батьками у м. Поргімау за адресою: АДРЕСА_2.

17 червня 2010 року шлюб між сторонами було розірвано.

Згідно з угодою про здійснення батьківських обов'язків опіка над неповнолітньою ОСОБА_5 була передана відповідачу, зокрема, на неї покладено виконання батьківських обов'язків щодо повсякденного життя ОСОБА_5. Проте, особливо важливі питання стосовно життя ОСОБА_5 повинні бути узгоджені спільно обома батьками.

ОСОБА_4 звернулася до суду м. Поргімау з проханням видати дозвіл на подорож неповнолітньої ОСОБА_5 до України тривалістю 15 днів з 24 квітня до 08 травня 2012 року та 12 квітня 2012 року суд м. Портімау видав відповідний висновок про надання дозволу на подорож.

24 квітня 2014 року ОСОБА_4 разом з ОСОБА_5 виїхала з Португальської Республіки в Україну та повинна була повернутися 08 травня 2012 року, проте не зробила цього.

27 серпня 2014 року до Міністерства юстиції України як центрального органу України з виконання Конвенції звернувся ОСОБА_3 через центральний орган Португальської Республіки із заявою про повернення дитини.

Також встановлено, що станом на час розгляду справи ОСОБА_5 зареєстрована та проживає разом з матір'ю ОСОБА_4 в Україні у АДРЕСА_1 а також відвідує ясла-садок № 23 Херсонської міської ради.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що переміщення малолітньої дитини було здійснено її матір'ю незаконно, проте повернення дитини до Португалії є недоцільним, оскільки батьки дитини перебували у шлюбі нетривалий час, батько фактично не виховував дитину, яка його не знає і не пам'ятає. Дитина вивезена в Україну у віці двох з половиною років і понад два роки проживає в Україні, повернення може створити для неї нетерпиму обстановку та завдати їй непоправної психічної та психологічної травми.

Проте повністю з такими висновками судів погодитися не можна з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

З 01 вересня 2006 року для України набула чинності Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, прийнята в Гаазі 25 жовтня 1980 року (995_188) , що набрала чинності у 1983 році. Між Україною та Португальською Республікою Конвенція набула чинності 01 червня 2007 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом ч. 2 ст. 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Відповідно до ст. 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Отже, зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п. "а" ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. "b" ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (п. "b" ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Разом із тим ч. 2 ст. 12, ч. ч. 1, 2 ст. 13 та ст. 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця постійного її проживання. Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Так, ст. 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Крім того, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 12 липня 2007 у справі "Мамуссе і Вашингтон проти Франції" суди не можуть відмовляти у прийнятті рішення про повернення дитини на підставі п. "b" ст. 13 Конвенції, посилаючись на те, що "розлучення дитини з матір'ю порушує право на сімейне життя". Адже рішення про повернення дитини не перешкоджає матері дитини супроводжувати її при поверненні і звертатися до компетентних органів для вирішення питання по суті.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули, належним чином не з'ясували фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, рішення судів не містять установлених юридичних фактів, передбачених ст. ст. 3, 12, 13 та 20 Конвенції, які є підставою для відмови у поверненні дитини до місця постійного проживання відповідно до Конвенції (995_188) . Також не встановлено, чим підтверджується наявність ризику того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Крім того, дійшовши висновку про те, що відповідач надав мовчазну згоду на проживання дитини на території України, поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що ОСОБА_3 уже в серпні 2012 року звернувся із вимогами про повернення малолітньої доньки до Португальської Республіки.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 24 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 04 лютого 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.