Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах 

Верховного Суду України у складі:

головуючого                 Кривенди О.В.,

суддів:                     Волкова О.Ф., Гриціва М.І., 

                            Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., 

                            Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "Ренейссанс констракшн" до державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової адміністрації України (правонаступником якої є державна податкова інспекція у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві; далі - ДПІ) про скасування податкового повідомлення-рішення,

У квітні 2011 року ТОВ "Ренейссанс констракшн" звернулося до суду з позовом, у якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення від 1 грудня 2010 року № 0008772307/0, яким ТОВ "Ренейссанс констракшн" визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) на суму 9 182 912 грн, у тому числі за основним платежем - 6 121 941 грн та штрафними (фінансовими) санкціями - 3 060 971 грн (далі - Рішення).

На обґрунтування позову ТОВ "Ренейссанс констракшн" зазначило, що ДПІ не навела жодного доказу на підтвердження нікчемності договору, укладеного між ним і ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп".

Суди встановили, що ДПІ провела документальну планову виїзну перевірку ТОВ "Ренейссанс констракшн" з питань дотримання вимог податкового законодавства по ПДВ при взаємовідносинах з ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп" за період з липня 2007 року по вересень 2009 року.

У ході перевірки встановлено порушення ТОВ "Ренейссанс констракшн" вимог підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпунктів 7.4.1 та 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.5.1 пункту 7.5, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (який був чинний на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ), що призвело до завищення податкового кредиту та заниження ПДВ на загальну суму 6 121 941 грн.

За результатами перевірки ДПІ склала акт від 12 листопада 2010 року № 4286/2307/32254160 та прийняла Рішення.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 6 липня 2011 року, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2012 року, позовні вимоги задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 липня 2015 року ці судові рішення залишив без змін.

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, ДПІ звернулася із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС (2747-15) ). Просить скасувати всі судові рішення у цій справі, відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 17 липня 2014 року та 15 червня 2015 року на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР та пункту 1.32 статті 1, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (який був чинний на час виникнення спірних відносин).

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ДПІ не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 237 КАС (2747-15) судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте аналіз рішення суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, та рішень, копії яких надано для порівняння, не дає підстав вважати, що суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Так, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України виходив із того, що реальність спірних господарських операцій між ТОВ "Ренейссанс констракшн" і ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп" підтверджується матеріалами справи, зокрема: договором; податковими накладними; актами про цільове використання матеріалів і устаткування замовника; актами приймання-передачі матеріалів і устаткування; актами приймання виконаних підрядних робіт; довідками про вартість виконаних будівельних робіт; звітами про цільове використання матеріалів замовника; платіжними дорученнями та виписками з банку. На момент здійснення спірних операцій ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп" було належним чином зареєстроване як юридична особа, мало свідоцтво платника ПДВ та ліцензію на здійснення будівельної діяльності.

Суд визнав необґрунтованими посилання ДПІ на постанову Печерського районного суду міста Києва, якою директора ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп" визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 367 Кримінального кодексу України, як на підтвердження нікчемності укладених правочинів між ТОВ "Ренейссанс констракшн" і ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп", оскільки цією постановою не встановлено фіктивної фінансово-господарської діяльності ТОВ "С.ДЖ.Р. Груп".

Суд вказав, що за умови невстановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху грошових коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальника для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Водночас у справі, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 липня 2014 року в якій надано для порівняння, цей суд визнав правомірними висновки податкового органу про завищення податкового кредиту ТОВ "Профан Логістик Україна", оскільки воно в серпні 2009 року включило до складу податкового кредиту ПДВ по податкових накладних, отриманих від ТОВ "Ексім-Юніверс", проте згідно з базою даних Системи автоматизованого співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні Державної податкової адміністрації України ТОВ "Ексім-Юніверс" у серпні 2009 року не включало до податкової звітності податкові зобов'язань з ПДВ за операціями з позивачем і останній не додавав до податкової звітності заяви зі скаргами на контрагентів та не доведено факт надходження податкової накладної від покупця із запізненням.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Колегія суддів дійшла висновку, що обставини, встановлені у справі, що розглядається, не є подібними до обставин, встановлених у справі, копію судового рішення в якій додано до заяви.

Крім того, надане для порівняння рішення не містять іншого, ніж в оскаржуваному рішенні, тлумачення норм матеріального права, про які йдеться у заяві ДПІ.

Як на приклад неоднакового застосування касаційним судом норм права заявник також послався на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 червня 2015 року. Проте цим рішенням не розв'язано спір по суті, а скасовано рішення судів попередніх інстанцій та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на наявність неповноти встановлення обставин справи, а відтак зазначена ухвала не містить висновків щодо правомірності застосування норм матеріального права.

Зазначене не дає можливості дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Враховуючи те, що обставини, які стали підставою для перегляду справи Верховним Судом України, не підтвердилися, у задоволенні заяви ДПІ слід відмовити.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

У задоволенні заяви державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.