Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дьоміної О.О.,

суддів: Дем'яносова М.В., Ступак О.В.,

Коротуна В.М., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2014 року,

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення грошового боргу, посилаючись на те, що між ним та ОСОБА_4 12 квітня та 12 грудня 2007 року були укладені договори позики, відповідно до яких він передав йому кошти в розмірі 151 тис. грн (еквівалент 30 тис. доларів США) та 353 тис. грн (еквівалент 70 тис. доларів США) відповідно. Строк виконання укладених договорів настав, однак відповідач кошти не повертає.

ОСОБА_3 просив позовні вимоги задовольнити.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 борг за договорами позики в розмірі 239 691 грн та 559 279 грн, судові витрати в розмірі 2 955 грн.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2014 року заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2011 року в частині солідарного стягнення грошових сум з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_5 відмовлено.

У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до нього про стягнення боргу за договором позики від 12 квітня 2007 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити в скасованій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції вказував на те, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладені договори позики, відповідно до яких ОСОБА_4 отримав кошти, які після закінчення дії договорів не повернув. Оскільки настали форс-мажорні обставини, то ОСОБА_5 має відповідати за грошовими зобов'язаннями в солідарному порядку як поручитель.

Апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення боргу з ОСОБА_4, вказуючи на те, що ним це рішення не оскаржується, а права ОСОБА_5 ця частина рішення не порушує, тому скасуванню підлягає рішення районного суду в частині вирішення позовних вимог, заявлених до ОСОБА_5, оскільки саме він оскаржив рішення в апеляційному порядку.

Однак з такими висновками судів погодитися не можна.

Судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог, заявлених до ОСОБА_5, та залишення без змін рішення суду першої інстанції про стягнення боргу за договором позики від 12 грудня 2007 року не оскаржуються, тому не є предметом касаційного перегляду.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині зазначеним нормам не відповідають.

Установлено, що 12 квітня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_4 отримує від ОСОБА_3 151 тис. грн, що відповідає на момент укладання договору 30 тис. дол. США (а. с. 5).

Відповідно до п. 3 вказаного договору позики ОСОБА_4 зобов'язувався повернути борг у розмірі, визначеному в п. 1 цього договору, однак не нижчим суми, еквівалентної 30 тис. дол. США на момент повернення коштів.

Згідно з п. п. 1 та 2 цього договору строк дії договору становить 12 місяців з моменту вступу цього договору в дію, тобто з дня фактичної передачі повної суми боргу.

Відповідно до розписки від 12 квітня 2007 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 151 тис. грн, що відповідає 30 тис. дол. США (а. с. 7).

Пунктом 9 договору позики від 12 квітня 2007 року встановлено що, у випадку форс-мажорних обставин зобов'язання за договором зі сторони боржника бере на себе ОСОБА_5, а зі сторони кредитора ОСОБА_6 (а. с. 5).

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, заявник указує на те, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики від 12 квітня 2007 року лише 28 листопада 2011 року, тобто через три роки та сім місяців з моменту настання строку виконання ОСОБА_4 грошового зобов'язання, тобто за межами строку позовної давності.

Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Установлено, що у справі ухвалено заочне рішення.

Доказів того, що ОСОБА_4 був належним чином повідомлений про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій, матеріали справи не містять.

Таким чином, ОСОБА_4 було позбавлено права скористатися своїми правами, передбаченими ЦПК України (1618-15) та Конституцією України (254к/96-ВР) .

Згідно зі ст. 1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справи з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Зазначені порушення процесуального закону унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин заочне рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу з ОСОБА_4 за договором позики від 12 квітня 2007 року підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 грудня 2011 року та рішення апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2014 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу з ОСОБА_4 за договором позики від 12 квітня 2007 року скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.