Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Журавель В.І., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А.

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання майна спільною сумісною власністю та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2013 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2014 року

У січні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з указаним позовом, в якому просила визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю її та ОСОБА_5, визнати за нею право власності на Ѕ частину зазначеного житлового будинку.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що з вересня 1979 року по червень 1999 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, від якого мають трьох дітей - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3. Вказувала, що у 1989 році вони побудували житловий будинок на земельній ділянці, розташованій за адресою: АДРЕСА_1, яка була виділена ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Павлоградської міської ради депутатів трудящих від 15 квітня 1983 року. У зв'язку з відсутністю коштів вказаний будинок за час шлюбу не був зданий в експлуатацію. У 2011 році ОСОБА_5 помер. Зазначала, що вона зверталась до нотаріальної контори, однак їй було відмовлено у здійсненні нотаріальних дій та запропоновано звернутися до суду для вирішення питання про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні, оскільки на момент смерті ОСОБА_5 шлюб між ними було розірвано. Також їй стало відомо, що ОСОБА_5 у 2008 році здав спірний будинок в експлуатацію.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 квітня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить вказані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення у повному обсязі.

Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що право власності на спірне майно виникло у померлого ОСОБА_5 у 2008 році, під час перебування у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_2, тому підстави для визнання майна спільною сумісною власністю ОСОБА_5 та ОСОБА_1 та його поділу відсутні.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Проте повністю погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 вересня 1979 року по 9 червня 1999 року, від якого мають трьох дітей.

Рішенням виконкому Павлоградської міської ради депутатів трудящих від 15 квітня 1983 року ОСОБА_5 виділено земельну ділянку по АДРЕСА_1 для будівництва будинку.

Як убачається з висновку судової будівельно - технічної експертизи від 6 лютого 2013 року ступінь готовності домоволодіння АДРЕСА_1 станом на 9 червня 1999 року становила 100%.

21 липня 2000 року ОСОБА_5 уклав шлюб з ОСОБА_2, від якого мають дочку - ОСОБА_3, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_4.

На підставі рішення виконкому Павлоградської міської ради від 9 квітня 2008 року ОСОБА_5 зареєстрував право власності на домоволодіння АДРЕСА_1.

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5.

30 листопада 2011 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності на Ѕ частину домоволодіння АДРЕСА_1; 1/12 частина спірного будинку належить ОСОБА_3 та 1/3 частина - ОСОБА_4

Відповідно до чч. 2, 3 ст. 29 КпШС України поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Як роз яснено в п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" (v0011700-07) , вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).

Відповідно до положень ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються: узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів та переоцінку доказів.

Апеляційний суд, в порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, на вищевказане уваги не звернув, недоліків суду першої інстанції не усунув, не встановив обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, не з'ясував джерело і час його придбання; не врахував, що спірний будинок було збудовано ОСОБА_5 і ОСОБА_1 в період шлюбу, не надав оцінки висновку експертизи, тобто не встановив належним чином фактичних обставин справи; доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, з якого часу вона дізналась про порушення своїх прав не перевірив, та дійшов передчасного висновку про сплив строку позовної давності.

Висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.

Крім того, ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 304 ЦПК України справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою ЦПК України (1618-15) про апеляційне провадження.

Апеляційний суд розглядає справу з обов'язковим повідомленням осіб, які беруть участь у справі, і у відповідності до вимог ч. 1 ст. 305 ЦПК України відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.

Згідно з правилами ст. 74 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик, які разом із розпискою надсилаються поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною. Особи, які беруть участь у справі, можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання.

З матеріалів справи убачається, що на адресу ОСОБА_1 були направлені судові повістки на судове засідання у суді апеляційної інстанції, призначене на 2 червня 2014 року.

Проте вказану повістку було повернуто на адресу апеляційного суду з поміткою "за закінченням терміну зберігання", тобто заявник не отримала повістку.

Апеляційний суд, постановляючи ухвалу, не врахував, що судовий виклик не був вручений ОСОБА_1 у строк, встановлений ч. 4 ст. 74 ЦПК України, і був повернутий до суду у зв'язку із закінченням терміну його зберігання поштою, а не з підстав відсутності заявника за вказаною ним адресою та дійшов передчасного висновку про належне повідомлення заявника про судовий розгляд.

За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 343- 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 2 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.