Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Писаної Т.О., Юровської Г.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про встановлення факту проживання однією сім'єю як подружжя без реєстрації шлюбу, визнання майна спільним сумісним та поділ спільного майна, за касаційною скаргою ОСОБА_7, в інтересах якої діє ОСОБА_8, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року,

У липні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що в листопаді 2007 року познайомився з відповідачкою та між ними виникли стосунки, які через деякий час припинились. На початку 2009 року відносини між сторонами знову відновились і вже з травня 2009 року сторони почали проживати разом у фактичних шлюбно-сімейних відносинах як подружжя, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. Також позивач зазначав, що 07 червня 2012 року сторони офіційно зареєстрували свої стосунки в органах РАГС, уклавши шлюб, який був розірваний 14 травня 2013 року. За весь час спільного проживання сторін як подружжя без реєстрації шлюбу, останні мешкали у належній позивачу квартирі по АДРЕСА_1. Факт проживання сторін у фактичних шлюбних стосунках без реєстрації шлюбу підтверджується неодноразовими спільними закордонними поїздками, спільним святкуванням державних та релігійних свят, днів народжень, про що свідчать фотокартки, крім того даний факт можуть підтвердити свідки.

Позивач зазначав, що у період спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу відповідачка мала в суборенді приміщення (з № 1 по № 11) (групи приміщень № 6) (в літері "А") загальною площею 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що перебувало у комунальній власності, а тому позивач запропонував останній приватизувати дане приміщення шляхом його викупу з комунальної власності, у зв'язку з чим позивач сплачував конкурсну оренду даного приміщення близько півроку по 10 тис. доларів США щомісяця та у серпні 2009 року відбулась приватизація даного приміщення, що підтверджується відповідним договором купівлі-продажу від 11 серпня 2009 року, оформленим на відповідачку, та у вересні 2009 року було зареєстровано право власності. Також у період спільного проживання сторін як подружжя без реєстрації шлюбу було придбано автомобіль марки "Lexus RX450H", державний номерний знак НОМЕР_1.

На підставі наведеного позивач просив суд встановити факт проживання сторін у фактичних сімейно-шлюбних відносинах у період з травня 2009 року по 07 червня 2012 року, визнати об'єктами права спільної сумісної власності сторін приміщення (з № 1 по № 11 (групи приміщень № 6) (в літері "А") загальною площею 233,5 кв. м та автомобіль марки "Lexus RX450H", державний номерний знак НОМЕР_1, та в порядку поділу вказаного майна визнати за позивачем право власності на 2/3 частини приміщення від його загальної площі 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (з № 1 по № 11) (групи приміщень № 6) (в літері "А"), а за відповідачкою визнати право власності на 1/3 частини приміщення від його загальної площі 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (з № 1 по № 11) (групи приміщень № 6) (в літері "А"), та на автомобіль марки "Lexus RX450H", державний номерний знак НОМЕР_1, та стягнути судові витрати.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року, позов ОСОБА_6 задоволено.

Встановлено факт проживання з травня 2009 року по 07 червня 2012 року однією сім'єю як подружжя без реєстрації шлюбу ОСОБА_6 з ОСОБА_7

Визнано приміщення (з № 1 по № 11 (групи приміщень № 6) (в літері "А") загальною площею 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_2, об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Визнано автомобіль марки "Lexus RX450H", державний номерний знак НОМЕР_1, номер кузова (шасі, рами) НОМЕР_2, об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7

Визнано за ОСОБА_6 право спільної часткової власності на 2/3 частини приміщення від його загальної площі 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (з № 1 по № 11 (групи приміщень № 6) (в літері "А").

Визнано за ОСОБА_7 право спільної часткової власності на 1/3 частини приміщення від його загальної площі 233,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (з № 1 по № 11 (групи приміщень № 6) (в літері "А").

Визнано за ОСОБА_7 право приватної власності на автомобіль марки "Lexus RX450H", державний номерний знак НОМЕР_1, номер кузова (шасі, рами) НОМЕР_2.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_7, в інтересах якої діє ОСОБА_8, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_6 відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому підлягає поділу у порядку, передбаченому ч. 1 ст. 70 Сімейного кодексу України.

Проте з такими висновками судів не можна погодитись з наступних підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з 07 червня 2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який 14 травня 2013 року було розірвано (а. с. 15, 16).

З матеріалів справи вбачається, що 11 серпня 2009 року між Фондом приватизації комунального майна Святошинського району м. Києва та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень з № 1 по № 11 (групи приміщень № 6), загальною площею 233,50 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 19-21).

23 листопада 2010 року між ТОВ "Саміт Моторз Україна" та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу № 5410/11/10, згідно з умовами якого ОСОБА_7 придбала автомобіль марки "Lexus RX450H", 2010 року випуску (а. с. 50- 57).

Суди, вирішуючи питання про визнання спірних нежитлових приміщень об'єктом спільної сумісної власності, не звернули уваги на наступне.

Відповідно до статті 74 СК України (у редакції Закону України від 22 грудня 2006 року № 524-V (524-16) ), якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу.

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України.

Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Відносини стосовно майна фізичної особи - підприємця регулюються нормами ЦК України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) (далі - ГК України (436-15) ) та Закону України "Про підприємництво" (698-12) .

У ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Проголошена в ч. 1 ст. 3 цього Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону.

Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо.

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.

Результатом наділення юридичних осіб - приватних підприємств і фізичних осіб - підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

Відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) , та фізичні особи - громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ).

За змістом ст. 51 ГК України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Отже, майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України (правовий висновок, викладений у постанові Пленуму Верховного Суду України від 02 жовтня 2013 року у справі № 79цс13).

За таких обставин суди у порушення ст. ст. 212- 214, 303 ЦПК України на зазначене вище уваги не звернули, не перевірили, чи є спірні нежитлові приміщення об'єктом спільної сумісної власності сторін, зважаючи на те, що вказане майно придбане відповідачкою як фізичною - особою підприємцем у період, коли вона не перебувала з позивачем у зареєстрованому шлюбі.

Крім того, згідно зі ст. ст. 57, 58 ЦПК України доказами вважаються будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказі, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Установлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

Таким чином, позивач мав надати суду належні та допустимі докази спільного проживання однією сім'єю із ОСОБА_7 без реєстрації шлюбу та придбання у вказаний період спірного майна за спільні кошти.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_7 зазначала про відсутність із позивачем сімейних відносин, оскільки до реєстрації шлюбу з позивачем вона мала стосунки з іншими чоловіками, а належні докази на підтвердження того, що спірне майно було придбано за кошти позивача, в матеріалах справи, на думку відповідача, відсутні.

Проте суди обох інстанцій у порушення вимог ст. ст. 213, 214, 304, 316 ЦПК України на вказані положення закону уваги не звернули; заперечень відповідача до уваги не прийняли, у достатньому обсязі не визначилися з дійсним періодом спільного проживання сторін та, відповідно з обсягом спільного майна, яке підлягає поділу.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України неповно встановив фактичні обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, допустив неповноту перевірки законності і обґрунтованості рішення районного суду.

За таких обставин ухвалені суд першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 листопада 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 10 грудня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.