Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Колодійчука В.М.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, про визнання майна особистою приватною власністю за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою представником - ОСОБА_8, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 21 серпня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 листопада 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 05 вересня 1998 року вона перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 10 липня 2012 року вона уклала із товариством з обмеженою відповідальністю "Житлопромбуд" (далі - ТОВ "Житлопромбуд") договір про пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого придбала цінні папери на загальну суму 282 400 грн., а 14 лютого 2013 року оформила свідоцтво про право власності на цю квартиру. Посилаючись на те, що грошові кошти на придбання зазначеної квартири у розмірі 70 тис. доларів США, що еквівалентно 560 тис. грн., їй подарували її батьки згідно письмової розписки, позивачка просила визнати цю квартиру її особистою приватною власністю.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 21 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 12 листопада 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано, що квартира АДРЕСА_1 є особистою приватною власністю ОСОБА_3

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_8 - просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що грошові кошти на придбання спірної квартири позивачка отримала в дар від своєї матері, про що складена письмова розписка, а тому ця квартира, хоча і набута за час шлюбу з відповідачем, проте є її особистою приватною власністю.

Апеляційний суд погодився із мотивами та висновками суду першої інстанції.

Проте повністю з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що з 05 вересня 1998 року ОСОБА_3 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4

10 липня 2012 року вона уклала із ТОВ "Житлопромбуд" договір про пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого придбала цінні папери на загальну суму 282 400 грн., а 14 лютого 2013 року оформила свідоцтво про право власності на цю квартиру.

За правилами ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя, при цьому частини чоловіка та дружини є рівними. Спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості (ст. ст. 58, 59 ЦПК України) і це є її процесуальним обов'язком (ст. ст. 10, 60 ЦПК України).

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на те, що грошові кошти у розмірі 70 тис. доларів США, що еквівалентно 560 тис. грн., на придбання спірної квартири їй подарували батьки, надавши письмову розписку.

Проте, суд апеляційної інстанції дійшов до передчасного висновку про те, що спірна квартира придбана на особисті кошти позивачки, виходячи лише із наявності письмової розписки про отримання ОСОБА_3 в дар від матері, ОСОБА_5, грошових коштів у розмірі 560 тис. грн.

Так, апеляційний суд не врахував положень ч. 5 ст. 719 ЦК України, якою встановлено, що договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Частиною 2 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, не дав правової оцінки розписці про дарування грошових валютних коштів позивачеві, не перевірив тверджень відповідача про нікчемність розписки як договору дарування, належним чином не встановив, чи може вважатися дана розписка підтвердженням факту, що саме ці грошові кошти витрачені на придбання спірної кватири.

Отже, суд апеляційної інстанції передчасно залишив рішення районного суду без змін, визнавши спірну квартиру особистою приватною власністю позивачки, оскільки не навів належних та допустимих доказів на підтвердження такого висновку, а своє рішення обгрунтував на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану представником - ОСОБА_8, задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Одеської області від 12 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.