Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М.,

суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення позики за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року,

У травні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 5 вересня 2008 року по 22 грудня 2008 року, вона надала ОСОБА_4 позику у сумі 582 000 доларів США та 139 000 грн, що підтверджено розписками. Вказані кошти ОСОБА_4 мав витратити на переоформлення декількох земельних ділянок та відповідної документації по ним. Оскільки у зазначений термін кошти відповідач не повернув, просила стягнути з останнього заборгованість у розмірі 3 097 644 грн.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із пропуску позивачем строку позовної давності.

Проте повністю з таким висновком погодитися не можна, виходячи з наступного.

Положеннями ст. 1046, 1047 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором.

Установлено, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено наступні договори позики, що підтверджено власноручними розписками останнього:

5 вересня 2008 року ОСОБА_5 позичила ОСОБА_4 50 000 доларів США із зобов'язанням повернути до 20 грудня 2008 року;

11 вересня 2008 року - 12 000 доларів США із зобов'язанням повернути до 26 вересня 2008 року;

26 вересня 2008 року - 470 000 доларів США із зобов'язанням повернути до 15 жовтня 2008 року;

12 листопада 2008 року - 000 доларів США із зобов'язанням повернути до 29 листопада 2008 року;

15 грудня 2008 року - 139 000 грн із зобов'язанням повернути до 25 грудня 2008 року,

22 грудня 2008 року - 40 000 доларів США із зобов'язанням повернути до 31 грудня 2008 року.

Матеріали справи не містять оригінали даних розписок.

З обставин справи, встановлених судом, вбачається, що правовідносини сторін виникли із договору позики і урегульовані ст. ст. 1046- 1050 ЦК України.

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_5 зазначала, що вказані грошові кошти у розмірі 582 000 доларів США та 139 000 грн вона передала

ОСОБА_4 для переоформлення земельних ділянок та документації по ним.

З матеріалів справи вбачається, що представником відповідача до винесення рішення по справі подано заяву про застосування строків позовної давності (а.с. 31-32).

Згідно зі ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У абз. 2, 3 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз'яснено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції посилався на те, що термін позовної давності за борговими розписками сплив 11 січня 2012 року.

При цьому, погоджуючись з рішення місцевого суду, апеляційний суд у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України зазначав, що договори позики, укладені між сторонами є удаваними, які приховують інший правочин.

Тобто, апеляційним судом наведено суперечливі висновки.

Відповідно до правил ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Встановивши, що у встановлені договорами позики строк ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання щодо повернення взятих у борг коштів не виконав, суд першої інстанції всупереч вимог ст. 64 ЦПК України не витребував та не дослідив в судовому засіданні оригіналів чи належним чином завірених копій розписок, оскільки в матеріалах справи містяться фотокопії, які судом не завірені (а.с. 5-10).

Викладене свідчить, що при вирішені спору судом не встановлено дійсним обставин справи, не дав їм юридичної оцінки, відповідно до них не визначив правовідносини, не дав оцінку всіх доказів, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 18 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.