Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Ступак О.В., суддів: Дем'яносова М.В., Коротуна В.М., Леванчука А.О., Парінової І.К., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю "Оспром" про стягнення коштів за договорами позики, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 28 листопада 2014 року,

У червні 2014 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Оспром" (далі - ТОВ "Оспром") заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції та 3% річних від простроченої суми у розмірі 1 599 254 грн., посилаючись на те, що 28 січня 2009 року між ним та відповідачем було укладено договір позики на суму 159 тис. грн., яку він, згідно п. 2 вказаного договору, зобов'язався внести в касу позичальника протягом чотирьох банківських днів з дати укладення договору. Передбачена можливість внесення коштів частинами, яких позичальник гарантував повне повернення не пізніше як через три місяці від дати отримання позики. На виконання умов договору позики, він вніс в касу товариства згідно квитанції № 9 від 28 січня 2009 року 49 700 грн., за квитанцією № 12 від 29 січня 2009 року 49 500 грн., за квитанцією № 13 від 30 січня 2009 року 39 800 грн., за квитанцією № 15 від 3 лютого 2009 року 20 тис. грн. З цих позичених коштів відповідач повернув лише 20 тис. грн.

5 лютого 2009 року між позивачем та ТОВ "Оспром" було укладено два договори позики на суму 159 тис. грн. кожний, загальною сумою 318 тис. грн., з терміном повернення цих коштів не пізніше, як через три місяці від дати отримання позики. Згідно квитанції № 18 від 5 лютого 2009 року він вніс в касу товариства 49 тис. грн., за квитанцією № 21 від 5 лютого 2009 року 49 500 грн., за квитанцією № 22 від 9 лютого 2009 року 49 700,00 грн., за квитанцією № 24 від 10 лютого 2009 року 19 800 грн., а всього на суму 168 тис. грн. Хоча в договорах позики сторони обумовили, що він (позикодавець) повинен вносити кошти в касу підприємства, але не завжди ця умова договору ним виконувалася і кошти вносилися саме в касу товариства.

Позивач стверджував, що відповідно до договору від 5 лютого 2009 року ним було надано генеральному директору ТОВ "Оспром" ОСОБА_7 кошти на суму 168 тис. грн., про що останнім видано квитанції, а на суму 150 тис. грн. квитанцій видано не було.

17 лютого 2009 року було укладено договір позики на суму 212 тис. грн. Згідно квитанції № 31 від 17 лютого 2009 року він вніс в касу ТОВ "Оспром" 49 700 грн., за квитанцією № 34 від 18 лютого 2009 року 49 500 грн., за квитанцією № 35 від 19 лютого 2009 року 49 900 грн., за квитанцією № 37 від 20 лютого 2009 року 42 900 грн., за квитанцією № 38 від 23 лютого 2009 року 20 тис. грн. Передбачено термін повернення цих коштів не пізніше, як через три місяці від дати отримання позики.

30 березня 2009 року було укладено договір позики на суму 150 тис. грн. Згідно квитанції № 81 від 30 березня 2009 року він вніс в касу ТОВ "Оспром" 49 700 грн., за квитанцією № 86 від 31 березня 2009 року 40 тис. грн., за квитанцією №89 від 2 квітня 2009 року 30 тис. грн., за квитанцією № 94 від 3 квітня 2009 року 30 300 грн. Передбачено термін повернення цих коштів не пізніше, як через один рік від дати отримання позики.

30 квітня 2009 року було укладено договір позики на суму 150 тис. грн. Згідно квитанції № 137 від 30 квітня 2009 року він вніс в касу відповідача 45 тис. грн., за квитанцією № 165 від 2 травня 2009 року 30 тис. грн., за квитанцією № 166 від 26 травня 2009 року 35 тис. грн., за квитанцією № 167 від 28 травня 2009 року 40 тис. грн. Передбачено термін повернення цих коштів не пізніше, як через один рік від дати отримання позики.

22 червня 2009 року було укладено два договори позики на суму 50 тис. грн. кожний, за якими ОСОБА_7 видано йому дві квитанції за № 207 від 23 червня 2009 року на суму 25 тис. грн. кожна, а також видано дві квитанції за № 209 від 24 червня 2009 року на суму 25 тис. грн. кожна, на загальну суму 100 тис. грн. Передбачено термін повернення цих позичених коштів не пізніше, як через один рік від дати отримання позики.

25 червня 2009 року між сторонами було укладено ще два договори позики на суму 50 тис. грн. кожний, у яких передбачено термін повернення - не пізніше, як через один рік від дати отримання позики. Позивач стверджував, що ним особисто ОСОБА_7 була передана сума у розмірі 100 тис. грн., в обмін на отримані кошти останній квитанції не видав, однак і претензій про невиконання укладеного договору він не заявляв.

Загалом протягом січня - червня 2009 року ним були передані генеральному директору ТОВ "Оспром" ОСОБА_7 кошти у сумі 1 млн. 189 тис. грн., з яких відповідачем повернуто 20 тис. грн. за договором позики від 28 січня 2009 року, про що на оригіналі договору та на квитанції від 3 лютого 2009 року зроблена відмітка.

Оскільки відповідач зобов'язання щодо повернення сум позики у строк та у порядку встановлених у договорах не виконав, а директор підприємства ОСОБА_7 з січня 2014 року припинив контакти та уникає зустрічей із ним, позивач уточнивши свої позовні вимоги, просив у судовому порядку стягнути з ТОВ "Оспром" заборгованість за договорами позики у розмірі 860 тис. грн., 199 270 грн. інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми у розмірі 119 940 грн 08 коп.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 28 листопада 2014 року, відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_6 до ТОВ "Оспром" про стягнення коштів за договорами позики.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та вивчивши обставини справи, вважає, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає відхиленню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 28 січня 2009 року по 22 червня 2009 року між ОСОБА_6 та ТОВ "Оспром" в особі генерального директора ОСОБА_7 було укладено десять договорів позики, а саме від 28 січня 2009 року, 5 лютого 2009 року (два), 17 лютого 2009 року, 30 березня 2009 року, 30 квітня 2009 року, 22 червня 2009 року (два), 15 червня 2009 року, 25 червня 2009 року (а. с. 6, 9, 12, 15, 17, 19, 22).

У відповідності до вказаних договорів позивач вніс до каси відповідача готівкові кошти різними сумами, у загальному розмірі 880 тис. грн., що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера (а. с. 7, 8, 11, 13, 14, 16, 18, 21, 76).

Згідно п. 4 вищезазначених договорів позики, укладених між сторонами у справі від 28 січня 2009 року, 5 лютого 2009 року, 17 лютого 2009 року, позичальник гарантував повернення позикодавцю кожної наданої суми позики не пізніше, як через три місяці від дати отримання суми позики, а згідно п. 4 договорів позики від 30 березня 2009 року, 30 квітня 2009 року, 22 червня 2009 року, 25 червня 2009 року, позичальник гарантував повернення позикодавцю кожної наданої суми позики не пізніше, як через один рік від дати отримання суми позики.

Судами встановлено, що відповідач не виконав своїх зобов'язань з повернення позичених коштів. З вимогами про стягнення заборгованості позивач ОСОБА_6 звернувся до суду 11 червня 2014 року, включивши до позовних вимог як всю суму заборгованості, так і заборгованість з інфляційних втрат та 3% річних від простроченої суми.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 1, 3, 4 статті 267 ЦК України передбачено, що особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 6 листопада 2013 року, у справі № 6-116цс13, передбачено, що відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.

Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.

У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Судами встановлено, що згідно умов договорів (п. 2) позикодавцем кошти вносилися частинами, а їх повернення позичальником передбачено також частинами за згодою сторін (п. 3), тобто встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути борг частинами, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу і строк позовної давності за кожен черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Належним чином дослідивши всі обставини у справі і прийнявши до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 6 листопада 2013 року, у справі № 6-116цс13, суди дійшли до обґрунтованого висновку, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з вказаним позовом.

Відповідно до ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права, а наведені в касаційній скарзі доводи є необґрунтованими й правильність висновків судів не спростовують, тому судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 336, 337, 344, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 28 листопада 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.