Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О., суддів: Ізмайлової Т.Л.,Мостової Г.І., Кадєтової О.В., Наумчука М.І., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_6, малолітнього ОСОБА_7 в особі ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 29 квітня 2015 року,

У січні 2012 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, третя особа - Орган опіки та піклування Лисичанської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 11 квітня 2008 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та відповідачем ОСОБА_6 укладено кредитний договір № LGY0GK0000000628, за умовами якого ОСОБА_6 отримала 31 149 доларів США на умовах сплати за користування кредитом в розмірі 1,04 % на місяць і з кінцевим терміном повернення коштів не пізніше 12 квітня 2028 року. Із метою забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитним договором 11 квітня 2008 року між вказаними сторонами було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передала банку в іпотеку належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1. Позивач, посилаючись на неналежне виконання відповідачем ОСОБА_6 умов кредитного договору, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд у рахунок погашення заборгованості в розмірі 45 249,61 доларів США за кредитним договором від 11 квітня 2008 року звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, і виселити відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у спірній квартирі, із зняттям їх з реєстраційного обліку.

Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 07 червня 2012 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 14 листопада 2012 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 07 червня 2012 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 14 листопада 2012 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 29 квітня 2015 року, в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк" просить зазначені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк" суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , протягом дії якого інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм, а тому іпотечне майно відповідача ОСОБА_6 не може бути примусово відчужене.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна виходячи з наступного.

Судами установлено, що 11 квітня 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № LGY0GK0000000628, відповідно до умов якого остання отримала кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 11 квітня 2008 року до 11 квітня 2028 року включно, у вигляді непоновлювальної лінії у розмірі 31 149 доларів США, на наступні цілі: у розмірі 25 769 доларів США на придбання нерухомості, у розмірі 500 доларів США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 144 доларів США - страхування майна, 125 доларів США - особисте страхування, а також у розмірі 5 380 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених п. 2.1.3, 2.2.7 даного Договору, зі сплатою за користування кредитними коштами в розмірі 1,04 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 2,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,00% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів, винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 7.2 даного Договору. (а.с. 12-17).

З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 11 квітня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_6 було укладено договір іпотеки, за умовами якого відповідач передала в іпотеку банку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 18-21).

Внаслідок порушення відповідачем умов зазначеного кредитного договору, станом на 14 листопада 2011 року утворилася заборгованість перед ПАТ КБ "ПриватБанк", що становить 45 249 доларів США.

Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

За приписами ч. 2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Зі змісту ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР та ст. 40 Закону "Про іпотеку" вбачається, що виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя (кредитора) або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно із п. 1 ст. 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом дії цього закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Як вбачається із п. 1 ст. 1 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті", обов'язковою умовою застосування даного закону є використання предмета іпотеки як місця постійного проживання майнового поручителя та відсутність у нього іншого нерухомого майна.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції зазначив, що оскільки Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) введено тимчасову заборону на примусове звернення стягнення на нерухоме житлове майно, яке є предметом іпотеки, закон, який врегульовуватиме питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості, не прийнятий, що унеможливлює визначення суми, на яку слід звернути стягнення, залишивши поза увагою, що поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).

Відтак установлений Законом № 1304-VII (1304-18) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-VII (1304-18) протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII (1304-18) не підлягає виконанню.

Зазначений правовий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2014 року № 6-57цс15, який відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції не врахував правовій позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2014 року № 6-57цс15 та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд першої інстанції встановивши, що спірне житлове приміщення, яке є предметом іпотеки є єдиним місцем проживання іпотекодавця і іншого житла для його проживання у останньої не має, не звернув уваги на те, що таких даних матеріали справи не містять.

Водночас поза увагою суду першої інстанції залишалась та обставина, що малолітній син відповідача - ОСОБА_7, 2005 року народження, зареєстрований за адресою спірної квартири 13 вересня 2008 року (а.с. 81-82).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача зі спірної квартири, суд першої інстанції виходив лише з того, що вказані вимоги є похідними від позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже не підлягають задоволенню, жодним чином не мотивуючи такої відмови та не застосувавши у цій частині позовних вимог відповідних норм матеріального права.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині звернення стягнення на предмет іпотеки апеляційний суд виходив лише з наявності підстав для застосування положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , оскільки спірне майно підпадає під дію цього закону, зазначивши, що предмет іпотеки є місцем постійного проживання відповідача, іншого житла у неї немає, при цьому не мотивуючи, на підставі яких доказів встановлено такі обставини.

За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" задовольнити.

Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 26 грудня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 29 квітня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.