6-41701св14 Про визнання права власності на Ѕ частину незавершеного будівництва та виділення її в натурі - 18.02.2015 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на Ѕ частину незавершеного будівництва та виділення її в натурі за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 24 жовтня 2014 року,

У травні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що з 12 серпня 1999 року по 21 березня 2013 року з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі. За час перебування у шлюбі ОСОБА_4 отримала у спадок будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 40 кв.м. З 2002 року сторони почали в ньому проживати, у подальшому на подвір'ї будинку ними було побудовано гараж. У 2007 році після приватизації земельного ділянці на ім'я відповідачки, ними було прийнято рішення про будівництво виробничого цеху з житловими приміщеннями. Після отримання відповідних дозволів та погодження проекту будівництва в 2007 році розпочато будівництво, яке було закінчено у 2008 році. Вартість побудованого об'єкту у 2012 році становила

1 116 260 грн. Після закінчення будівництва об'єкт не був зданий відповідачкою в експлуатацію і його державна реєстрація не проводилась. Оскільки об'єкт будувався за їх спільні кошти, є повністю побудованим, просив визнати за ним право власності на Ѕ частину будови та виділити цю частину в натурі, а гараж залишити у спільному користуванні.

Заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2014 року позов задоволено.

Визнано об'єкт незавершеного будівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (літ. Д), як такий, що належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності. Визнано за ОСОБА_3, право власності на Ѕ частину вказаного об'єкта незавершеного будівництва. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 24 жовтня 2014 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов залишено без задоволення.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі заочне рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що спірне майно є об'єктом незавершеного будівництва, набуте під час шлюбу за спільні кошти, тому є спільною сумісною власністю подружжя, проте відповідачка не вживає відповідних заходів до введення спірного новоствореного житлового будинку в експлуатацію та оформлення права власності на спірний будинок у встановленому законом порядку.

Скасовуючи заочне рішення суду першої інстанції, апеляційний суд посилався на те, що місцевий суд не врахував належність земельної ділянки, на якій розташований спірний об'єкт, іншій особі - ОСОБА_5 і встановив право власності на об'єкт незавершеного будівництва за сторонами без залучення власника земельної ділянки, на території якої розташований даний об'єкт. Тобто фактично вирішив питання про права та обов'язки останньої без її залучення до участі у справі.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна, виходячи з наступного.

Приписами ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частка майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Установлено, що з 12 серпня 1999 року по 21 березня 2013 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі.

На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16 жовтня 2003 року ОСОБА_4 успадкувала Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 Вказана квартира в цілому складається з двох кімнат, загальною площею 50,1 кв.м, житловою площею 24,7 кв.м.

Згідно державного акта на право власності на земельну ділянку від 20 березня 2007 року ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,0548 га, яка розташована за вказаною адресою.

Рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 28 березня 2007 року ОСОБА_4 надано дозвіл на проведення будівництва, реконструкцію, добудову власних житлових будинків, квартир, а саме на земельній ділянці по АДРЕСА_1

Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю м. Ужгорода від 21 травня 2007 року ОСОБА_4 надано дозвіл на виконання будівельних робіт на реконструкцію власного житлового будинку з розширенням по АДРЕСА_1

Установлено, що ОСОБА_4 здійснила реконструкцію власного житлового будинку з розширенням по АДРЕСА_1 Збудована за вказаною адресою двоповерхова будівля, яка експлуатується як швейний цех без здачі в експлуатацію.

Згідно державних актів на право власності на земельну ділянку, виданих на підставі договору купівлі-продажу від 18 грудня 2010 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, та договору дарування від 20 грудня 2010 року, власником земельної ділянки по вул. Козацька,43/1 у м. Ужгороді Закарпатської області є ОСОБА_5

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 4 липня 2011 року за ОСОБА_5 визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно під літ. "Д" загальною площею 299,8 кв.м, що знаходиться АДРЕСА_1 У подальшому дане рішення скасовано рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 28 серпня 2012 року.

Згідно висновку експертного дослідження від 1 жовтня 2014 року будівля, яка розташована у АДРЕСА_1 в технічному паспорті, виготовленому комунальним підприємство "Бюро технічної інвентаризації м. Ужгорода" 9 червня 2011 року по номеру інвентаризаційної справи № 1754, на ім'я ОСОБА_5 позначена під літ. "Д", є незавершеним будівництвом із ступенем готовності 90,69%.

Отже, предметом даного спору є об'єкт нерухомого майна, який в установлений законом строк не введено до експлуатації та зведений на земельній ділянці, яка належіть особі, яка не брала участь у справі - ОСОБА_5

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з вимогами ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи із змісту частин 1, 2 ст. 331 ЦК України, ч. 1 ст. 182 ЦК України та пункту 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

Отже, до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання та інше майно, що було використано в процесі будівництва (абзац 1 ч. 3 ст. 331 ЦК України).

Абзацом 2 ч. 3 ст. 331 ЦК України встановлено право особи, що створила об'єкт нерухомого майна зі своїх матеріалів, або набуває на нього право власності на підставі договору або закону, укладати договори щодо зазначеного об'єкта незавершеного будівництва (про відчуження або іпотечні).

При цьому для реєстрації права власності набувача на об'єкт незавершеного будівництва надаються документи, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисна документація, а також документи, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва.

Відповідно до ст. 9 Закону України в "Про архітектурну діяльність" будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об'єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів у порядку, визначеному ст. 24 Закону України "Про планування і забудову територій".

Вирішуючи спір, суд на вказане уваги не звернув, у порушення вимог ст. 212, 214 ЦПК України не врахував, що нормами діючого законодавства не передбачена можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку та залишив поза увагою, що рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 28 серпня 2012 року встановлено, що спірний об'єкт є самочинно збудоване нерухоме майно, що в силу ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення.

Крім того, вирішуючи питання про законність набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, суди повинні враховувати, що за положеннями ст. 376 ЦК України право власності на нерухоме майно може бути визнано за особою лише за умови, що таке будівництво не є самочинним у розумінні ст. 376 ЦК України та ст. 38 Закону України "Про містобудівну діяльність".

Приписами ч. ч. 1, 2, 3 ст. 376 ЦК України визначено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Аналіз наведеної норми свідчить про те, що критеріями самочинного будівництва є: будівництво на земельній ділянці, яка не відведена для цієї мети, будівництво, здійснене без дозволу або проекту, будівництво, здійснене з порушенням норм і правил.

Таким чином, вирішуючи спір, суд не врахував, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна на земельній ділянці, яка не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети, не набуває права власності на нього.

Поза увагою суду залишилося те, що визнання судом права власності на самочинно побудоване (реконструйоване) нерухоме майно можливе у тому разі, якщо в прийнятті такого об'єкта в експлуатацію було незаконно відмовлено та за умови дотримання визначених законом вимог, необхідних для прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта.

Крім того, згідно роз'яснень, що містяться в п. 10 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" (v0006740-12) , позов про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на чужій земельній ділянці може бути пред'явлено до органу державної влади або органу місцевого самоврядування та власника (користувача) земельної ділянки у випадку забудови на земельній ділянці, яка належить до державної чи комунальної власності або фізичній чи юридичній особі.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, не вирішено питання щодо участі у справі власника земельної ділянки, судами порушено норми матеріального та процесуального права, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Заочне рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 січня 2014 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 24 жовтня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.